14 
— Що сталося? — запитав Гаррі. — Що таке?
Але Дадлі, здавалося, втратив дар мови. І далі тримаючись за м’яке місце, він щодуху подріботів до кухні. Гаррі заскочив у вітальню.
Голосні удари і шкряботіння долинали з забитого дошками дурслівського каміна, перед яким стояв увімкнений електрокамін.
— Що це таке? — видушила з себе тітка Петунія. Позадкувавши, вона вперлася в стіну й перелякано дивилася на камін. — Верноне, що це?
Та вже за мить усе з’ясувалося. Із закупореного каміна долинули голоси.
— Ой! Фреде, не треба… вертайся, вертайся, це якась помилка… скажи Джорджеві, щоб не… Ой! Джордж, не треба, тут немає місця, мерщій повертайся й скажи Ронові…
— Тату, може, нас почує Гаррі… може, він зуміє нас випустити…
Було чути, як по дошках за електрокаміном щосили загупали кулаки.
— Гаррі? Гаррі, ти нас чуєш?
Дурслі підступили до Гаррі, мов двійко розлючених росомах.
— Що це таке? — загарчав дядько Вернон. — Що діється?
— Вони,.. вони спробували дістатися сюди з допомогою порошку флу — пояснив Гаррі, ледве стримуючись, щоб не зареготати. — Вони вміють подорожувати камінами… але ви забили камін дошками… стривайте…
Він підійшов до каміна й крикнув крізь дошки.
— Містере Візлі? Ви мене чуєте?
Гупання стихло. Хтось зашипів у димоході: «Цсс!»
— Містере Візлі, це Гаррі… камін забитий дошками. Ви не зможете сюди зайти.
— А хай йому цей та той!.. — пролунав голос містера Візлі. — Якого біса вони забили камін?
— Вони мають електричний камін, — пояснив Гаррі.
— Справді? — схвильовано вигукнув містер Візлі. — Як ти сказав, еклектичний? Зі штепселем? Я мушу його побачити… дайте–но подумати… ой, Роне!
Пролунав Ронів голос:
— Чого це ви тут? Щось не те?..
— Та ні, Роне, — саркастично озвався Фредів голос. — Ми просто вирішили тут посидіти.
— Тут розкішне місце для відпочинку, — додав Джордж напруженим голосом — так, ніби його притисли до стіни.
— Хлопці, хлопці… — завагався містер Візлі. — Я думаю, що нам робити… так… єдиний вихід… Гаррі, відійди.
Гаррі позадкував до дивана.
А от дядько Вернон рушив уперед.
— Зачекайте! — заревів він у камін. — Що ви збираєтесь…
БАБАХ!
Електрокамін полетів через усю кімнату, бо вибухнув той камін, що був забитий дошками. У хмарі падаючих трісок та щебеню з’явилися містер Візлі, Фред, Джордж і Рон. Тітка Петунія верескнула й повалилася спиною на столик для кави. Дядько Вернон підхопив її при самій підлозі й безмовно втупився у Візлів, що всі були яскраво–руді, а Фред і Джордж ще й схожі між собою до найдрібнішого ластовиння.
— Оце вже краще, — задихано проказав містер Візлі, обтрушуючи свою довгу зелену мантію і поправляючи окуляри. — А ви, мабуть, Гарріні тітка й дядько!
Високий, худий і лисуватий містер Візлі рушив до дядька Вернона, простягаючи руку, але той позадкував на кілька кроків і поволік за собою тітку Петунію. Дядько Вернон цілковито втратив дар мови. Його новий костюм був присипаний білим порохом, що вкривав також його волосся й вуса, від чого здавалося, що він постарів років на тридцять.
— Е–е… так… вибачте за це все, — промовив містер Візлі, опускаючи руку і зиркаючи через плече на знищений камін. — Це моя вина, я просто не подумав, що ми не зможемо сюди вийти. Я під’єднав ваш камін до мережі порошку флу, розумієте… тільки на один день, щоб забрати Гаррі. Маґлівські каміни, взагалі–то, не можна під’єднувати до мережі… але я маю доброго знайомого в комісії з питань застосування порошку флу, тож він мені все влаштував… Я все зроблю, як було, не журіться. Запалю вогонь, щоб відіслати хлопців, а тоді відремонтую камін і роз’явлюся…
Гаррі не сумнівався, що Дурслі не зрозуміли жодного слова. Вони й далі очманіло дивилися на містера Візлі. Тітка Петунія, похитуючись, звелася на ноги й сховалася за дядьковою спиною.
— Вітаю, Гаррі! — радісно вигукнув містер Візлі. — Зібрав уже валізу?
— Вона нагорі, — усміхнувся у відповідь Гаррі.
— Ми її візьмемо, — миттю озвався Фред.
Він підморгнув Гаррі і вийшов з вітальні разом з Джорджем. Вони знали, де Гарріна кімната, бо колись серед ночі вже його звідти визволяли. Гаррі мав підозру, що Фред і Джордж сподівалися бодай на секунду побачити Дадлі. Вони багато про нього чули від Гаррі.
— Ну, — змахнув руками містер Візлі, шукаючи слів, щоб порушити напружену тишу. — Дуже… дуже гарну маєте хату.
14 
