Оскільки завжди бездоганно чиста вітальня була тепер засипана пилом і уламками цегли, то ці слова не надто улестили Дурслів. Обличчя в дядька Вернона знову побагряніло, а тітка Петунія стисла губи. Однак Дурслі були такі перелякані, що й досі не могли вимовити ні слова.
Містер Візлі роззирнувся довкола. Він любив усе, пов’язане з маґлами. Гаррі бачив, що йому аж свербіло підійти й оглянути телевізор та відеомагнітофон.
— Вони працюють на еклектиці? — зі знанням справи поцікавився він. — А, так, я ж бачу штепселі. Я збираю штепселі, — додав він, звертаючись до дядька Вернона. — А ще батарейки. Маю величезну колекцію батарейок. Моя дружина думає, що я божевільний, але то нічого.
Дядько Вернон теж явно вважав містера Візлі божевільним. Він ступив крок праворуч, затуляючи тітку Петунію, ніби боявся, що містер Візлі раптом на них нападе.
Зненацька в кімнаті знову з’явився Дадлі. Гаррі почув на сходах гупання своєї валізи і зрозумів, що Дадлі втік з кухні, злякавшись цього шуму. Дадлі прокрався попід стіною, перелякано зиркаючи на містера Візлі, а тоді спробував заховатися за спинами матері й батька. Проте широкої спини дядька Вернона вистачало тільки на те, щоб затулити кістляву тітку Петунію, а от Дадлі зі своїми габаритами аж ніяк не міг там поміститися.
— Гаррі, то це твій двоюрідний брат? — запитав містер Візлі, знову намагаючись зав’язати розмову.
— Так, — підтвердив Гаррі, — це Дадлі.
Вони з Роном обмінялися поглядами, а тоді хутко відвернулися один від одного. Їм нестерпно кортіло розреготатися на повний голос. Дадлі усе ще тримався за заднє місце, ніби боявся, що воно відпаде. А от містера Візлі дуже стурбувала чудернацька поведінка Дадлі. З тону його голосу Гаррі зрозумів, що містер Візлі вважає Дадлі не менш божевільним, ніж Дурслі вважали самого містера Візлі. От тільки він товстунчика не боявся, а радше йому співчував.
— Гарно проводиш канікули, Дадлі? — спитав він лагідно.
Дадлі заскімлив. Гаррі бачив, як він ще міцніше стис руками свою масивну сідницю.
Фред і Джордж повернулись у вітальню з Гарріною валізою і враз… помітили Дадлі. На їхніх обличчях розпливлися однакові капосні посмішки.
— Ну що ж, — мовив містер Візлі. — Час рушати.
Він підтягнув рукави мантії і витяг чарівну паличку. Гаррі побачив, як Дурслі притислися до стіни.
— Інсендіо! — вигукнув містер Візлі, скерувавши чарівну паличку на пролом у стіні за собою.
В каміні відразу спалахнув вогонь. Він весело потріскував, ніби горів там не одну годину. Містер Візлі витяг з кишені невеличку торбинку, розв’язав, узяв з неї жменьку порошку і жбурнув його в полум’я. Від цього воно стало смарагдово–зеленим і розгорілося з новою силою.
— Давай, Фреде, — звелів містер Візлі.
— Іду, — сказав Фред. — Ой, ні… хвилиночку..
З Фредової кишені випала торбинка з цукерками. Великі, товсті іриски в барвистих обгортках розлетілися по всій кімнаті.
Фред почав поспіхом їх збирати, запихаючи в кишеню, а тоді бадьоро помахав рукою Дурслям і ступив прямо в полум’я, вигукнувши «Барліг!» Тітка Петунія здригнулася й зойкнула. Щось свиснуло, і Фред зник.
— Зараз ти, Джордже, — розпорядився містер Візлі, — разом з валізою.
Гаррі допоміг Джорджеві затягти валізу в полум’я й перевернути її на бік, щоб легше було втримати. Джордж вигукнув «Барліг!» і теж зі свистом щез.
— Роне, ти наступний, — сказав містер Візлі.
— Бувайте, — весело попрощався Рон з Дурслями. Він широко всміхнувся Гаррі, ступив у полум’я, крикнув «Барліг!» і зник.
Тепер залишилися тільки Гаррі та містер Візлі.
— Ну… то прощавайте, — сказав Дурслям Гаррі.
Вони нічого не відповіли. Гаррі рушив до вогню і вже переступав через край каміна, коли містер Візлі схопив його за плече.
— Гаррі з вами попрощався, — мовив він. — Чи ви не чули?
— Нічого страшного, — сказав Гаррі до містера Візлі. — Якщо чесно, то мені все одно…
Але містер Візлі не забирав руки з Гарріного плеча.
— Ви ж не побачите свого племінника аж до наступного літа, — обурено звернувся він до дядька Вернона. — Невже ви не хочете попрощатися?
Обличчя дядька Вернона люто скривилося. Думка, що його повчає чоловік, який щойно розвалив півстіни його вітальні, завдавала йому невимовних мук.
Проте містер Візлі тримав у руці чарівну паличку, і крихітні очиці дядька Вернона зиркнули на неї, перш ніж він силувано видушив: «До побачення».