162 
— Усе гаразд, — поплескала Невіла по плечу Амбридж з усерозуміючою, на її думку, усмішкою. Гаррі ця усмішка здалася зловісною. — Геґріде, — знову повернулася вона до вчителя й заговорила так само голосно й повільно, — гадаю, я вже маю досить інформації. Ви отримаєте, — (вона вдала, що бере щось прямо з повітря перед собою) - результати інспектування — (показала на записник) - впродовж десяти днів. — Підняла вгору десять куцих жирних пальців, а тоді, по–ропушачому широко всміхаючись з–під свого зеленого капелюшка, подріботіла від них, залишивши позаду Мелфоя і Пенсі Паркінсон, які корчилися зі сміху, Герміону, що розлючено тремтіла, і сумного, спантеличеного Невіла.
— Гидка, брехлива, збочена стара гаргуйлька! — бушувала Герміона, коли через півгодини вони верталися до замку по рівчаках, що їх вони протоптали в снігу йдучи сюди. — Ви зрозуміли, куди вона хилить? Це все пов’язано з уявленнями про покручів… вона намагається зробити з Геґріда якогось тупого троля, тільки тому, що його мати була велетка… це так несправедливо, бо урок був цілком непоганий… тобто я ще могла б зрозуміти, якби то знову були якісь вибухозаді скрути, але ж тестрали нормальні… знаючи Геґріда, можна сказати, що це були взагалі цілком невинні істоти! — Амбридж сказала, що вони небезпечні, — нагадав Рон.
— Як і казав Геґрід, вони не дозволять себе скривдити, — нетерпляче заперечила Герміона, — і я не думаю, що така вчителька, як Граблі–Планка показала б їх нам до складання НОЧІ, а вони ж такі цікаві! Одні люди їх бачать, а інші ні! Хотіла б і я їх побачити.
— Справді? — неголосно перепитав Гаррі. Герміону зненацька охопив жах.
— Ой, Гаррі… пробач… ні, авжеж, ні… я бовкнула таку дурницю.
— Нічого, — заспокоїв він її, — не журися.
— Я здивований, що так багато учнів їх побачили, — мовив Рон. — Аж троє…
— Так, Візлі, ми тут теж, тіла, про це думали, — пролунав лиховісний голос. Нечутними в м’якому снігу кроками Мелфой, Креб і Ґойл наздогнали їх і опинилися просто за їхніми спинами. — От цікаво, якби ти побачив, як хтось, тіла, здох, — може, й квафела почав би тоді бачити?
Він зареготав разом з Кребом і Ґойлом, вирвався вперед на стежці до замку, а тоді заревів на весь голос: «Візлі — наш король». Вуха в Рона стали яскраво–червоні.
— Не звертай на них уваги, — просичала Герміона, вихопила чарівну паличку і замовлянням знову видобула з неї гаряче повітря, щоб розтопити в неторканому снігу стежку до оранжерей.
* * *
Настав грудень. Він приніс ще більше снігу і справжнісіньку лавину домашніх завдань для п’ятикласників. З наближенням Різдва Ронові й Герміонині обов’язки старост дедалі більше їх обтяжували. Вони мусили наглядати за прикрашанням замку («Чіпляєш стрічку з блискітками, а Півз хапає її за другий кінець і намагається тебе задушити», — жалівся Рон), пильнувати першачків та другокласників, які на перервах залишалися в коридорах через страшенний холод надворі («А то такі зухвалі шмаркачі, якщо хочеш знати! Ми в першому класі й близько такі не були», — нарікав Рон), і чергувати в коридорах на зміну з Аргусом Філчем, який підозрював, що святковий настрій виллється у масові чаклунські дуелі («Та в нього лайно замість мозку», — лютував Рон). Справ було стільки, що Герміона навіть перестала плести ельфам шапочки й бідкалася, що їх у неї залишилося тільки три.
— Тим бідним ельфам, яких я ще не визволила, доведеться лишатися на Різдво тут, бо їм не вистачить шапочок!
Гаррі не наважився розповісти їй, що Добі забирає собі всю її продукцію, тому лише нижче схилився над рефератом з історії магії. Він не хотів навіть думати про Різдво. Уперше в житті мріяв не залишатися на канікули в Гоґвортсі. Враховуючи заборону на квідич і стурбованість тим, дадуть Геґрідові іспитовий термін чи ні, його тут зараз мало що тримало. З радістю чекав єдиного — зібрань ДА, але вони все одно на час канікул припинялися, бо майже всі члени ДА роз’їжджалися по своїх родинах. Герміона збиралися з батьками на гірськолижний курорт, і це викликало захват у Рона, бо він іще не чув, що маґли прив’язують собі до ніг вузенькі шматочки дерева, щоб з’їжджати з гір. Рон їхав додому в «Барліг». Гаррі кілька днів смертельно йому заздрив, аж доки Рон, відповідаючи на Гарріне запитання, як він планує добиратися на Різдво додому, вигукнув:
— Та ти ж так само їдеш! Хіба я не казав? Мама ще кілька тижнів тому написала, щоб я тебе запросив!
162 
