167 
Чоловік кричав від болю… а тоді стих… обм’якло притулився до стіни… кров струменіла на підлогу… Жахливо заболіло чоло… мало не вибухав від болю…
— Гаррі! ГАРРІ!
Він розплющив очі. Тіло заливав холодний піт. Простирадла обкрутилися на ньому, наче рукави гамівної сорочки. Здавалося, ніби до чола пригасли розпечену кочергу.
— Гаррі!
Над ним стояв переляканий Рон. У ногах ліжка бовваніли ще якісь постаті. Гаррі обхопив голову руками. Аж сліпнув від нестерпного болю… перекрутився в ліжку і його знудило на матрац.
— Він захворів, — почувся переляканий голос. — Може, когось покликати?
— Гаррі! Гаррі!
Він мусив сказати Ронові, це було вкрай важливо… важко дихаючи й нічого не бачачи через пекучий біль, Гаррі відштовхнувся від ліжка, намагаючись не виблювати ще раз.
— Твій тато… — видушив він із себе задихаючись. — На твого тата… напали…
— Що? — нерозуміюче перепитав Рон.
— Твій тато! Його покусали, це дуже серйозно, там скрізь кров…
— Я біжу по допомогу, — пролунав той самий переляканий голос, і Гаррі почув, як хтось вибігає зі спальні.
— Гаррі, старий, — непевно проказав Рон, — ти… тобі це просто наснилося…
— Ні! — люто вигукнув Гаррі. Надзвичайно важливо, щоб Рон зрозумів! — Це був не сон… не звичний сон… я там був, я бачив… я це зробив…
Чув бурмотіння Шеймуса й Діна, але не звертав на них уваги. Біль у шрамі потроху слабшав, хоч Гаррі і досі був мокрий від поту і тремтів, наче в пропасниці. Його знову знудило — і Рон ледве встиг відскочити.
— Гаррі, ти захворів, — пробелькотів він. — Невіл побіг по допомогу.
— Зі мною все гаразд! — видушив Гаррі, з тремтінням витираючи піжамою рота. — Зі мною все нормально. Біда сталася з твоїм татом… треба довідатися, де він… він стікає кров’ю… я був… то була величезна змія.
Він спробував піднятися з ліжка, але Рон штовхнув його назад. Дін з Шеймусом перешіптувалися неподалік. Гаррі не знав, одна хвилина минула чи десять. Він просто сидів і тремтів, а біль у чолі поступово вщухав… тоді на сходах почулися квапливі кроки, і знову пролунав Невілів голос.
— Сюди, пані професорко.
До спальні вбігла професорка Макґонеґел у картатому халаті та окулярах, що криво сиділи на її кістлявому носі.
— Що таке, Поттере? Де тобі болить?
Ще ніколи він так не радів, побачивши її. Йому зараз був потрібний саме член Ордену Фенікса, а не той, хто б над ним метушився і приписував непотрібні настоянки.
— Це Ронів тато, — сказав він і знову сів на ліжку. — На нього напала змія, і це дуже серйозно, я бачив, як це сталося.
— Як ти міг таке бачити? — професорка Макґонеґел насупила свої чорні брови.
— Не знаю… я спав, а тоді опинився там…
— Тобто тобі це наснилося?
— Ні! — сердито заперечив Гаррі. Невже ніхто з них не розуміє? — Спочатку я бачив сон про щось зовсім інше, різні там дурниці… а тоді сон перервався. Це сталося насправді, я це не уявив. Містер Візлі дрімав на підлозі, і на нього напала велетенська змія. Там цілі калюжі крові, він знепритомнів, треба його знайти…
Професорка Макґонеґел дивилася на нього крізь свої перекошені окуляри з таким виглядом, ніби злякалася того, що побачила.
— Я не брешу і я не збожеволів! — крикнув Гаррі. — Це правда, я бачив, як це сталося!
— Я вірю тобі, Поттере, — коротко кинула професорка Макґонеґел. — Одягни халат… ми йдемо до директора.
Розділ двадцять другий
ЛІКАРНЯ МАГІЧНИХ ХВОРОБ І ТРАВМ ІМЕНІ СВЯТОГО МУНҐО
Гаррі настільки зрадів, що вона сприйняла його серйозно, що без вагань зіскочив з ліжка, накинув халат і надів окуляри.
— Візлі, ти теж, мабуть, іди з нами, — сказала професорка Макґонеґел.
Вони пішли за професоркою повз мовчазних Невіла, Діна та Шеймуса, вийшли зі спальні, спустилися ґвинтовими сходами у вітальню, пролізли в отвір за портретом Гладкої Пані й опинилися в залитому місячним сяйвом коридорі. Гаррі відчував, що паніка, яка його охопила, будь–якої миті може перелитися через край. Йому хотілося бігти до Дамблдора й кричати. Вони йшли занадто спокійно, а містер Візлі тим часом стікав кров’ю. А що, як ті ікла (Гаррі намагався не думати про них «мої ікла») були отруйні? Минули Місіс Норіс, що вилупила свої очі–ліхтарі й зашипіла, але професорка Макґонеґел гукнула їй: «Тпрусь!» — і Місіс Норіс шугнула в тінь. За кілька хвилин вони підійшли до кам’яного гаргуйля, що охороняв вхід до кабінету Дамблдора.
167 
