Укотре зайшов до кімнати, де й досі валялися обгорілі свічки та пошматовані простирадла. Сів просто на підлогу, зашепотів палко:
— Боже, віддай мені сина! Віддай його! Віддай, прошу… Живого чи мертвого — віддай! Боже всемогутній! Ти ж можеш… Віддай мені сина!..
Ніби у відповідь — проміннячко крізь розбите віконце. Простісінько на захаращену підлогу.
Бачить Роман — на підлозі щит із дощок збитий. Спочатку подумав — шмат від підлоги лишився. Придивився — та це ляда! Такими лядами льохи у хатах накривають.
Поліз до ляди. Тремтить, наче вже знає все.
Відсунув… Схилився, глянув у чорне провалля. Промінь — туди ж. До самого дна. А на дні…
— Синочку… І знепритомнів.
Тієї вересневої середи морозно стало — хоч нове пальто вдягай. Катерина вперше за тиждень до школи хотіла. Сяк-так зібралася, в чоботи влізла, вийшла з дому. От-от Людка має підскочити.
А замість Людки мчить вулицею Тарасик-першокласник, Тамарчин молодший син.
— Дядько Роман Сашку несе! Дядько Роман Сашку несе! — кричить.
Шанівці з хат вибігають, та так коло них і кам'яніють.
Катерина завмерла і голову підвести боїться, ніби винна у чомусь страшному. А вже й мамка з татком із хати вибігли. Мамка плаче, татко цигарку мне.
— Йо…
Катерина насмілилася. Очі звела…
Ступає дядько Роман… Крок зробить — і ніби дрижить усе серед тиші раптової і неймовірної, ніби шифер зараз із дахів позлітає, стіни долу впадуть, кури розлетяться, корови попробивають загородки і геть… геть від біди.
Без сорочки йде. «Холодно», — Катерині чогось у думку.
Сорочкою Сашко прикритий.
Несе Роман сина на руках, а очі… Очі заплющені. І в Романа. І в Сашка… Згасло синє світло.
— Лишенько, лишенько… — мамка шепоче.
Катерина крутнулася — і до хати. На ліжко впала…
— Лишенько, лишенько, — мамчині слова повторює. Так до вечора і проридала. Мамка доньки не чіпала.
Як сонце впало, Катерина до мамки в кухню вийшла.
— Що ти робиш, мамо?
— Раїсі збираю на похорон, — мамка. І складає: яйця, олію, сала шмат, самогонки десять літрів, борошна мішечок, капусту, моркву.
— А татко?
— Пішов труну робити. Залусківський дощок дав добрих. Безплатно.
Мамка сіла біля столу, на Катерину глянула.
— Як ти, доню? Вже не плач. Сашка не повернути.
— Я піду…
— Та куди? Страшно, їй-бо, з дому виходити.
— Я до Людки…
— Ну, сходи. А, може, зі мною до Раїси підеш? Сашко в хаті лежить. Посидиш, попрощаєшся… Більше не побачиш…
Катерина в сльози.
Мамка головою похитала: мовляв, отаке життя, доню. І далі харчі збирати.
Катерина з дому вийшла і ноги повели до кургану.
***
За село вийшла — змерзла. Глянула в бік кургану, і ніби такий міцний вітер над курганом свище… От-от знесе курган, а кволої копи й не торкне. А як курган із землею зрівняється, вітер за Катерину візьметься, закрутить і кине в поле — подалі від копи.
Катерина кофтину запахнула щільніше, повернула й пішла до баби Килини.
Рудий і Чубчик признали. Хвостами крутять, ластяться.
— Та нема в мене нічо' — Катерина каже, а тут і баба Кили-на з мазанки виповзає.
— Проходь, проходь, сердешна, — каже.
Катерині від тих слів — сльози з очей. «Трималася, трималася, а баба мовила, я й розквасилася», — сердилася.
Баба біля мазанки сіла й заспівала тихо:
- — Ой летіли дикі гуси…
- А за ними і Катруся…
- Ой летіли, ґелґотали,
- Милій Катрі щастя дали…
— Бабо! Звідки? — дівча плаче, а не спитати не може. Це ж її пісня… Її. Тільки вона її знає, сама вигадала.
— Почула…
— Ви ж глуха!
— То й що?
Баба Катерину за руку взяла і в мазанку повела. До столу посадила.
— Пригощати не буду.
— Яке там їсти?! — Катерина їй. — Серце розривається, і знов я, бабо, сліпа… Онде так усюди вдивляюся, аж очам болить, а нічо'… Нічо' не бачу, бабо! Тільки… його. Весь світ синім став.
— Дала б тобі узвару такого, щоб заснула. Помолилася б над тобою, та не час. Додому біжи. Мамка вже, мабуть, на сполох б'є.
— Дайте хоч із собою узвару того, — Катерина просить.
— А от ковтни трохи та йди… — баба простягнула глиняний глечик.
Катерина ковтнула раз, другий…
— Що це? Ніби сила влилася…
– Іди.
Дівча вибігло, зупинилося.