30 
— Ото ж… — Мануїлович витер долонею носа. — Може, візьмеш свої телефони назад?
— Ні, — Денис потис Мануїловичу руку. Ігор за ним.
— Бувайте. За джипа не хвилюйтеся, — Мануїлович газонув, і вантажівка заплигала на нерівній дорозі.
Денис із Ігорем тягли до Килимівки валізи мовчки. Нарешті Денис зупинився, валізу кинув, закурив. Сів на камінь.
— Отака вона, історія… Щоразу переконуюсь: історія — це філософія. Філософія нації. Цей мужик, Мануїлович… У чому суть? У чому раціональне зерно його вчинків? У повній відсутності раціонального? Тільки тоді нам — добре?
— Про що ти? — Ігор сів поруч. — І кому «нам»?
— Все ти розумієш, не вдавай! — роздратовано кинув Денис. — П'ятдесят доларів! Каністра солярки! Пляшка і двадцять гривень… Брате, це мізер за королівські вечерю та сніданок, чисту постіль, доставку в Килимівку й охорону джипа. Він же витратив утричі більше, ніж… заробив. Це просто нонсенс. Мені соромно, а він… Він до всього цього зобов'язаним почувався. Ти помітив?
— Я не сліпий… — І я не сліпий, — Денис кинув недопалок. — Я часто думаю… Вони ж… Такі, як Мануїлович… Вони ж роблять щось набагато вагоміше, ніж я… Без них утрачає сенс будь-що… Ні, не будь-що — геть усе!.. Ти розумієш?
— Шануй свою землю, і вона родить тобі щастя… — сумно сказав Ігор, і, може, вперше з часів дитинства думка ця вразила його.
— Ні, я серйозно. Не буде на землі Мануїловичів, буде дике поле, а в дикого поля нема історії. Тільки географія.
— Треба йти, — Ігор підвівся. — До Шанівки доведеться пішки пиляти, а ми ще й Килимівку не минули.
У багнюці за Килимівкою диспут учених мужів упав до рівня брутальної дійсності.
— Чорт! Нові черевики! — лаявся Денис.
— Тепер уже не нові, — усміхався Ігор, хлюпаючи в болоті. — А проклади-но сюди асфальт, проведи газ, кабельне телебачення, набудуй кінотеатрів, комп'ютерів навези, інтернет… І все! Усе пропаде. Щезне. Зникне.
— Що пропаде?
— Усе! Традиції, пісні, щиросердість, столи накриті… Нічого не залишиться.
— Залишиться… У селі люди особливі, — почав був Денис.
— Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.
— Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації. Ігор глянув на пожухлі польові квіти край дороги.
— Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого… Оці зів'ялі квіти…
— А ця колюча стерня… А небо… А ця тиша… — Денис задер голову догори. — У мене відростають крила.
Раптом зупинився, повів носом.
— Звідки тхне? — запитав.
— Ти у коров'яче лайно вступив, — спокійно відповів Ігор.
— Розрив! Це називається технікою розриву. Ти навмисне збиваєш мене з хвилі. Я хочу влитися у цей світ. Я хочу тремтіти від захоплення й відчувати щастя бути тут, а ти… Ігоре, віднайти невідомі старі пісні — не проблема. Проблема — зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть.
— Вийди з лайна — і техніка розриву закінчиться, — засміявся Ігор.
— А ще друг! — Денис мотиляв ногою, але коров'ячий млин не відвалювався.
— Це просто, — сказав Ігор. — Мабуть, ти, сидячи у своєму кабінеті, намалював собі картинку під назвою «Українська глибинка», а тепер дратуєшся, бо у справжній глибинці, як виявилося, є те, чого твій олівець не відтворив. А село від того гіршим не стало. Воно таке саме ірраціональне й мудре. І в тому його Грандіозність.
— Тебе послухати, то села повинні на резервації перетворитися. Ніяких доріг, ніякого телебачення, газу, електрики…
— Тебе ніхто не примушує «вливатися» в нього. Просто прийди та спостерігай.
— Чому? Бо ми теж — частина звихнутої урбанізації?
— Тебе ж дратує коров'яче лайно… — І де тут ірраціональність?
— Якраз тут — суцільна раціональність. Лайно — органічне добриво, для землі підкормка. А був би тут асфальт?..
До Шанівки Ігор із Денисом добралися пообідь.
Стали край села, валізи важкі покидали — втомилися. — Ігоре! Дивися… — Денис кивнув у бік шанівців, які поверталися з цвинтаря. — Може, у цьому селі свято? Наприклад, свято врожаю. Ігор подивився на юрбу, потім на свої брудні штани й черевики:
— Я б умився, поїв…
30 
