105 
— Про Сема я все вже знаю. Тепер він не сумнівається.
— Це добре. Тому що мені Блукач дуже подобається… ні, «подобається» — не те слово. Він дорогий мені; хоча дивний і часом хмуриться. Взагалі він чимось нагадує тебе. Я й не підозрював, що здоровили бувають такими. Я вважав, вони… ну, просто високі на зріст недотепи: добрі й дурні, як Барбарис, або дурні й огидні, як Білл Терник. Адже у Краї людей і не зустрінеш — хіба що бригорян, звідки ж нам їх знати…
— Та ти й бригорян до пуття не знаєш, якщо по–твоєму старий Барбарис дурний, — сказав Гандальф. — Він на свій кшталт досить мудрий. Думками ворушить рідше й повільніше, ніж язиком, але зможе вчасно подивитись крізь цегляну стіну, як кажуть у Бригорі. Однак таких, як Арагорн, син Арахорна, мало залишилося в Середзем’ї. Рід королів з–за Моря вже майже вимер. Може, майбутня війна за Перстень буде їхнім останнім діянням.
— Як? Блукач — нащадок давніх королів? — Фродо був вражений. — А я думав, їх давно вже нікого не залишилося. Але ж він просто Слідопит!
— Просто Слідопит! — пхикнув Гандальф. — Любий мій Фродо, Слідопити ж і є останні з північної гілки славетного народу Заходу. Вони й раніше мені допомагали, а невдовзі їхня допомога особливо знадобиться: бо ми вже в Рівенделлі, але Персню тут не місце.
— Я теж так вважаю, — погодився фродо. — Але до цього часу мене турбувало лишень, як дістатися сюди. І я сподіваюся, що далі йти не доведеться. Так приємно було б просто відпочити! Місяця мандрів мені по горло вистачило!
Він прикрив очі, помовчав, потім заговорив знову:
— Я тут полічив, і в мене двадцять четверте жовтня не виходить. Має бути двадцять друге. Ми ж підійшли до Броду двадцятого!
— Е, друже мій, тобі вочевидь не на користь стільки говорити та розмірковувати! — зазначив Гандальф. — Як зараз твоя рука й бік?
— Та ніяк. Зовсім не відчуваю. І то, ясна річ, вже досягнення… — Фродо напружив м’язи, торкнувся правою рукою хворого плеча й додав: — Але я вже ворушити пальцями можу! Так, оживає рука — тепла стала!
— От і добре! Ти швидко одужуєш. Невдовзі все буде до ладу. Недарма Елронд лікував тебе всі ці дні!
— Усі дні? — перепитав Фродо.
— Ну, якщо точніше, чотири ночі й три дні. Ельфи привезли тебе з Броду вночі двадцятого, — тоді ти й збився з рахунку. Ми всі дуже тривожилися, а Сем від тебе не відходив кілька діб, хіба що бігав нам доповідати. Елронд — умілий цілитель, але зброя Ворога смертоносна. Правду кажучи, я мав мало надії, бо підозрював, що в рані залишився уламок леза. До вчорашнього вечора знайти його не вдавалося. Уламок проник глибоко й рухався до серця, але Елронд видалив його.
Фродо трохи пощулився, згадавши страхітливий кинджал з жолобчастим клинком, який розтанув у руках Блукача.
— Не турбуйся, — сказав маг. — Його вже немає. Він розтанув. Стримаити гобіта, вочевидь, не так уже й легко. Я знав могутніх воїнів Рослого Народу, яких такий уламок подолав би дуже швидко, а ти протримався сімнадцять днів!
— Але чого від мене хотіли? Чого прагнули вершники?
— Вони прагнули простромити твоє серце моргульським клинком, щоб залишився у рані. Тоді ти став би таким, як вони, тільки слабкішим, і підкорився б. А якби ти став примарою під владою Чорного Володаря, він довго катував би тебе за спробу утримати Перстень — хоча, коли знаєш, що Перстень відібрали, і бачиш його на руці у Володаря Тьми, навряд чи знайдеться гірша мука.
— Яке щастя, що я не усвідомлював усієї небезпеки! — слабким голосом промовив Фродо. — Ясна річ, я й так до смерті перелякався, але якби знав більше, то й ворухнутися б не насмілився. Диво, що вислизнув!
— Так, тобі допомогла доля чи вдача, не кажучи вже про відвагу. У серце негідники так і не поцілили, а тільки зачепили плече; і це тому, що ти опирався до кінця. Але все висіло на тонкій волосині. Надівши Перстень, ти потрапив до примарного світу і цим наразив себе на жахливу загрозу: ти зміг роздивитись вершників, але й вони могли побачити та схопити тебе.
— Знаю, — сказав Фродо. — Вони такі моторошні на вигляд! А чому ж ми всі могли бачити їхніх коней?
— Коні у вершників звичайнісінькі, та й плащі теж; це допомагає їм ховати свою примарність у світі серед живих.
— І як же коні терплять таких господарів? Усі тварини їх здаля чують і лякаються, навіть дивний кінь Глорфінделя. Собаки виють, гуси ґелґають…
— Цих коней спеціально вирощують і навчають у Мордорі для служіння Чорному Володарю. Не всі його слуги та майно примарні! Є орки й тролі, варт й вовкулаки, та ще було — і є — багато людей, правителів і воїнів, які живуть під сонцем, але підпали під владу Темряви. І кількість їх зростає щодня.
105 
