Особенно,... 
125 
Аж ось одної місячної ночі наприкінці літа Гваїхор Повелитель Вітрів, чиї крила найпрудкіші серед племені Великих Орлів, непоміченим прилетів до Ізенгарду і побачив мене на вежі. Ми змовились, і він виніс мене раніше, ніж Саруман схаменувся. Я був уже далеко, коли з воріт Ізенгарду кинулись наздогін вовки та орки.
— Чи далеко ти можеш віднести мене? — спитав я у Гваїхора.
— На багато ліг, — відповів він, — але не до краю землі. Мене послали переносити новини, а не вантажі.
— Значить, мені потрібен добрий кінь, — сказав я, — найшвидкіший, бо ніколи раніш я не мав такої потреби у швидкості.
— Тоді я віднесу тебе до Едорасу, до володінь ярла Рохану, — сказав він, — адже це зовсім недалеко.
Я зрадів: на рівнині Рохан, у країні, званій маркою Вершників, живе народ, що знаний як Повелителі коней за незрівняне вміння об’їжджати цих шляхетних тварин. Вони пасуть величезні табуни між Імлистими та Білими Горами.
— Чи можна ще, на твій погляд, довіряти цим людям? — спитав я Гваїхора, бо зрада Сарумана зробила мене недовірливим.
— Кажуть, нібито вони щорічно сплачують Мордору данину кіньми, — так відповів Орел, — хоч під ярмо ворога поки що не підпали. Але якщо Саруман, як ти стверджуєш, вдався до злого, тоді й їхня доля збудеться незабаром.
Орел опустив мене на землю Рохану ще досвіту; але історія моя виходить занадто довгою, отож її закінчення я скорочую. Невдовзі я виявив, що зло встигло попрацювати у Рохані теж: Саруманова неправда оповила ярла, і він не захотів прислухатись до моїх засторог. Він звелів мені вибрати коня та забиратись геть; тоді я вибрав коня собі до душі, чим боляче уразив душу ярла: то був найкращий кінь з усіх його табунів, чогось подібного мені ще не доводилось бачиш.
— Тоді це й справді має бути чудове створіння, — зауважив Арагорн. — Якщо Саурон одержує від них данину кіньми, це звістка сумніша, ніж інші більш важливі події. Коли я востаннє був у Рохані, нічого подібного не було.
— Нема й зараз, готовий поклястися, — сказав Боромир. — Це брехня, яку вигадав Ворог. Я знаю людей Рохану, вірних і відважних, наших союзників: колись вони одержали свою землю у дар від Гондору.
— Тінь Мордору простягається далеко, — заперечив Арагорн. — Саруман оповитий нею; Рохан в облозі. Хтозна, що ти знайдеш там, коли повертатимешся?
— Тільки не це, — наполягав Боромир. — Вони не відкупляються кіньми. Там к люблять нарівні з людьми. І коні на це заслуговують, тому що плем’я Еорлінгів, як і порода їхніх коней, склалося далеко від володінь Тіні, ще за давніх світлих часів..
— Це вірно! — підтвердив Гандальф. — І серед їхніх коней знайшовся один, який міг би народитися у пору юності світу. Скакуни Дев’ятки йому не рівня; він швидкий мов вітер та невтомний. Його назвали Тінебор: удень він лисніє як срібло, а вночі здається невидимим, і хода в нього легка. Ніхто ще не об’їжджав його, але мені він підкорився й домчав до Гобітанії неймовірно швидко: я вирушив, коли Фродо виходив з дому, а прибув, коли він дістався до Могильників. Але у дорозі я ніяк не міг позбутися страху. Чим ближче до півночі, тим частіше я чув про Вершників, та хоч відстань між нами щодня скорочувалась, і вони все ще випереджали мене. Я узнав, що вони розділились — одні зостались на східнім кордоні, неподалік від Зеленого шляху, а інші проникли до Краю з півдня. Я примчав до Гобітанії — і не знайшов Фродо. Зате я побалакав зі старшим Гемджи. Багато слів і мало змісту! Його хвилювали головним чином вади нових власників Торби–на–Кручі. «Не до смаку мені зміни, не для мого це віку, — бурчав він, — а тим більше зміни на гірше!» І ще не раз він повторював: «зміни на гірше».
— «Гірше»! — сказав я йому. — Значення цього слова ти поки що не знаєш, і зичу тобі ніколи не узнати!
Але з потоку його промови я нарешті вивудив, що Фродо вирушив лише тиждень тому і того ж вечора у Гобітоні побував Чорний Вершник. Я дуже занепокоївся і кинувся на пошуки. Забоччя я знайшов у стані гарячкового збудження, немов мурашник, розворушений києм. Я заїхав до Струмкової Яруги і застав пустку в домі: двері зламані, на ґанку кинутий плащ Фродо… У повному відчаї я не затримався, щоб довідатись докладніше — на жаль, бо я відразу втішився б, — а поїхав по сліду Вершників.
Це було складно — вони знов розділились, і я не знав, що вдіяти. Але хтось з них, певно, попрямував до Бригори, отож я й поїхав за ними, розмірковуючи, що сказати хазяїнові заїзду. «Гаразд, Барбарисе, — думав я, — якщо гобіти постраждали з твоєї провини, я з тебе юшку зроблю, у казані зварю!» Він приблизно цього й очікував; глянувши на мене, миттю бухнувся на долівку і відразу скис.
125 
