Особенно,... 
130 
— Якщо я правильно зрозумів усе, що почув, — сказав і Елронд, — то це завдання — твоє, Фродо, і якщо ти не ; знайдеш шляху, то ніхто інший не знайде. Настав час, коли Гобітанія прокинеться від безтурботного сну, щоб потрясти твердині та зруйнувати задуми великих. Хто з Мудрих міг передбачити подібне? Втім, правдивий мудрець не міг би сподіватися, що впізнає обранця раніше, ніж прийде слушна година.
Але це важкий тягар. Настільки важкий, що ніхто не має права покласти його на когось. І я не зроблю цього. Але якщо ти приймеш його добровільно, я скажу, що вибір цей вірний, і коли б зібрались разом всі могутні друзі ельфів — Гурін, син його Турін та сам Берен, — твоє місце було б серед них!
— Але ви ж, звісно, не відправите його одного, пане? — вигукнув Сем, забувши про обережність, і вискочив з кутка, де весь цей час сидів тихесенько на долівці.
— Ні, зрозуміло! — посміхнувся Елронд, повертаючись до нього. — Ти у всякому разі підеш з Фродо. Вряд чи можливо розлучити вас, якщо ти умудрився з’явитись на таємну нараду, куди його звали, а тебе — ні!
Сем зашарівся і всівся на місце, похитуючи головою.
— Ой, лихо ж нам буде, пане Фродо! — пробурмотів він. — У добрячу ж халепу ми з вами ускочили!
Розділ 3
ПЕРСТЕНЬ ВИРУШАЄ НА ПІВДЕНЬ
Того ж дня, пізніше, гобіти влаштували власну нараду у кімнаті Більбо. Меррі й Пін обурилися, почувши, що Сем прокрався до Ради й був обраний супутником Фродо.
— Це просто нечесно, — бурчав Пін. — Замість того, щоб викинути його геть і закувати у кайдани, Елронд бере й нагороджує його за нахабство!
— Нагороджує! — сказав Фродо. — Я не можу уявити суворішого покарання! Ти думай, що кажеш: приречений іти у безнадійний похід — нагороджений? А я ж бо вчора мріяв, мовляв, справу виконано, можна відпочити тут якийсь час, а то й залишитись назавжди…
— Зрозуміло, — кивнув Меррі, — і шкода, що так не станеться. Ми заздримо не тобі, а Семові. Якщо ти повинен іти, то будь–кому з нас залишатися, навіть у Рівенделлі, — це покарання. Ми стільки пройшли разом, стільки натерпілися! Нам хочеться продовжити…
— Ось і я про це ж, — підхопив Пін. — Нам, гобітам, треба триматися одне за одного, так ми й зробимо. Я неодмінно піду, нехай хоч на ланцюг мене саджають! Бо у загоні має бути хоч би хтось кмітливий!
— Ну, тоді тебе напевне не візьмуть, Перегріне Тук! — сказав Гандальф, зазираючи у вікно, прорізане невисоко над землею. — Але ви даремно турбуєтеся. Ще нічого не вирішено.
— Нічого не вирішено! — вигукнув Пін. — Що ж вони там робили стільки часу?
— Балакали, пояснив Більбо. — Багато чого було сказано, й у кожного знайшлося чому здивуватися. Навіть старого Гандальфа, я гадаю, вісті Леголаса захопили зненацька, хоч він і прикинувся незворушним.
— Зовсім ні, — заперечив Гандальф — Ти слухав неуважно. Я вже знав про це від Гваїхора. Якщо хочеш знати, дійсно дивувались тільки ви з Фродо. А саме я єдиний нічому не дивувався.
— Ну, і все ж таки нічого не вирішили, — сказав Більбо, — тільки призначили бідолашного Фродо та Сема. Я все боявся, щоб до цього не дійшло, коли мені дадуть відставку. Але якщо запитаєте, я вам скажу, що Елронд має намір підібрати цілий загін, а тим часом посилає розвідників. Вони вже розійшлися, Гандальфе?
— Так, дехто вже пішов. Інші підуть завтра. Ельфи Елронда вирушать до Слідопитів, а може, й до народу Трандуїла у Чорнолісся. Арагорн пішов з синами Елронда. Перш ніж висунутися звідси, треба прочесати навколишні землі на багато миль. Отже, не сумуй, Фродо! Ти, вочевидь, ще довго тут погостюєш.
— Ех, — похмуро промовив Сем, — дочекаємося, поки зима звалиться!
— Тут нічого не вдієш, — сказав Більбо. — Почасти, ти сам винен, Фродо, хлопчику мій: навіщо зволікав час до мого дня народження? Маю визнати, своєрідний спосіб вшанувати мене! Особисто я не здогадався б такого дня пускати Кошелів–Торбинсів у Торбу–на–Кручі! А тепер вже нема ради: до весни чекати не можна, а вирушати без розвідки не варто.
- Коли у світ прийде зима
- І кригою нічна пітьма
- Гілля покриє над ставком -
- Погано бути блукачем.
- Хоча, боюся, саме так і вийде…
— Так, і я боюся, — зізнався Гандальф. — Ми не можемо вирушати, нічого не дізнавшись про Вершників.
— А я думав, вони усі потонули, — засмутився Меррі.
130 
