Особенно,... 
70 
- Томе, Томе Бомбадил, радістю у серці,
- Чистим пломенем вогню, лісовим джерельцем,
- Вітром, квітами весни, листям осокорів,
- Нам надію поверни, поможи у горі!
Запала глибока тиша — Фродо чув, як каната його серце. Миттєвість перетворилася на вічність, аж нарешті він почув далеку, мов крізь стіни і товщу землі, але ясну відповідь:
- Бомбадил — молодець, веселун великий.
- Синій в нього каптанець, жовті черевики.
- Пісенькам його дана сила чарівнича.
- Згине мороку мана — лиш його покличте.
Загриміло, падаючи, якесь каміння, і промінь світла — справжнього денного світла — впав на Фродо. В кінці галереї, біля ніг Фродо з’явилась діра, а в ній, як у рамі, — голова Тома Бомбадила, з пір’ям на капелюсі, все як слід. День освітив також обличчя трьох нерухомих гобітів, і вони відразу порожевіли. Тепер вони, здавалося, просто міцно сплять.
Том зняв капелюха, зігнувся і проліз крізь діру, наспівуючи:
- Згинь, мертвото, геть з очей в сонячнім промінні!
- Геть, маро, розсійся вщент, мов туман осінній!
- Згинь, забудься, розточись, розлетись за вітром!
- Не являйся із могил, доки й сонця світу!
Хтось заскиглив у глибині підземелля, і дальній кінець галереї з гуркотом завалився. Здійнялося довге волання, замерло у невідомій далечині, і все стихло.
— Агов, друже мій Фродо, — сказав Том, — час вибиратися до сонечка, на травичку! Допоможи–но мені витягти їх!
Удвох вони винесли Меррі, Піна та Сема. Виходячи з підземелля востаннє, Фродо помітив у завалі розсипаної землі відрубану кисть руки — вона ще смикалась, як недобитий павук. Том напослідок увійшов туди сам, довго щось топтав, швиргав і нарешті з’явився з величезним оберемком скарбів — золотих, срібних, спижевих та мідних. Були там і ланцюжки, і намиста, і пряжки з дорогоцінним камінням. Він видерся на верхівку кургану, кинув усе це на траву і застиг з капелюхом у руці; вітер куйовдив його волосся, а він, поглянувши униз, на непритомних гобітів, сказав виразно і владно:
- Прокидайтесь, малюки, сонця ясне коло
- Хай зігріє залюбки тільця захололі!
- Потупцюйте по траві босими ногами -
- Розточилась ночі тінь, впала темна брама.
Як же зрадів Фродо, коли друзі його заворушилися, стали потягатися, протирати очі і нарешті звелися на ноги. Очманіло озираючись, вони побачили спершу Фродо, потім Бомбадила на покрівлі могильника, потім почали придивлятися до себе — в білому лахмітті, з віночками на головах, в поясах ясного золота, в дзвінких підвісках…
— Та що ж це таке насправді? — почав було Меррі, коли намацав рукою золотий обруч, що впав йому на лоба. Але відразу ж затнувся, тінь майнула по його обличчю, і він заплющив очі. — О; пам’ятаю, все пам’ятаю! — глухо промовив він.
— Військо з Карн–Думу напало на нас вночі, і ми не встояли… О! Спис вп’явся у моє серце! — Він притис руки до грудей і потряс головою. — Ні, ні! Що це я таке верзу? Я спав? Куди ми потрапили, Фродо?
— Ми трохи не потрапили до могили, — сказав Фродо, — але зараз не хочу говорити про це. Поміркуймо краще, що тепер робити. Нам треба йти далі!
— У такому вбранні, пане? — сказав Сем. — А куди моя одежина поділася? — Він скинув віночок, пояс і персні на траву й розгублено озирався, бо не бачив поблизу свого плаща, штанів та куртки.
— Можеш не шукати, — сказав Том, зіскочивши з гробниці, і пішов танцювати коло гобітів.
Так весело витанцьовував він, мовби нічого страшного не слалось, і вони, подивившись на нього, відразу заспокоїлися.
— Що ти маєш на увазі? — спантеличено спитав Пін. — Чом би нам не пошукати?
— Ви зуміли повернутися до сонця з–під землі, — відповів Том. — Тож не сумуйте за шматтям, це вже ніяка не біда! Краще радійте, що живі, та скоріше дайте сонцю зігріти й ваші душі, й змерзлі тіла! Геть могильне лахміття! Побігайте голяка, поки я погуляю довкола, може, що й принесу!
Він застрибав униз, голосно свистячи і щось вигукуючи. Фродо бачив, як він побіг по зеленому видолинку між горбів, насвистуючи та наспівуючи:
- Гайда! Поні де? Де ви заблудили?
- Непосиди–малюки, коні норовливі.
- Гостровух і Мудроніс, Пишнохвіст, Брикливий,
- Мій маленький Білоніг і Товстунчик милий!
Так співав він, бігаючи, та ще й підкидав і ловив свій капелюх, аж нарешті зник за горбиком; але ще довго вітер, що тепер завернув на південь, приносив вигуки: «Егей–да! Гей–да–да!».
70 
