Особенно,... 
71 
Сонце знов пригрівало. Гобіти побігали по траві, як звелів Том, потім полягали відпочити з тією насолодою, яку зрозуміє кожен, хто в одну мить перелетів від суворої зими у теплі краї чи після довгої хвороби піднявся з постелі й відчув, що день знову повен надії.
Коли Том повернувся, помітно пожвавішали і гобіти, і їхній апетит. По–перше, над краєм горба виріс знайомий капелюх, потім сам Бомбадил, а за ним слухняною вервечкою — шестірка поні: п’ятеро їхніх власних, а шостий — без сумніву, Товстунчик — він був більший, гладкіший і старший за всіх інших. Зрозуміло, що Меррі, коли купував їх, дав їм зовсім інші Прізвиська, але вони охоче відкликалися й на нові, Томові, так воно й залишилося.
Том покликав конячок, одну за одною, і вони, перейшовши через гребінь, ставали рядком перед своїми господарями. Том поклонився гобітам:
— Ось вам ваші поні! Вони набагато розумніші (у свій спосіб), ніж ви, непутящі гобіти — глузд здоровий мають в носі, і здаля небезпеку чують та відразу ж утікають, а ви прямісінько до пастки влізли. Даруйте їм, що втекли, бо найвірніші з поні неспроможні витерпіти жах Мерців. Але вони вас не забули — погляньте, в’юки цілі!
Тепер Меррі, Сем та Пін могли перевдягнутися, — щоправда, в запасі вони мали лише теплий одяг на зиму, і їм скоро стало жарко.
— А Товстунчик звідки узявся? — спитав Фродо.
— Він мій, — відповів Том. — Мій малий четвероногий друг. Втім, я рідко їжджу верхи, тож він блукає всюди, де хоче. Поки ви у нас гостювали, ваші поні з ним заприятелювали. І коли їм стало страшно вночі, вони до друга й примчали, віднайшли його чуттям. Він зумів їх заспокоїти. Але тепер, друже Брикинс, на тобі поїде Том. Бо ж до Тракту шлях ще довгий, малючки, бач, всі верхи, що ж то буде за бесіда, якщо пішки піду я!
Гобіти зраділи і стали дякувати Томові, а він, сміючись, відповідав, що не матиме спокою, доки на власні очі не впевниться, що великі майстри блукання по нетрях щасливо перейшли за межі його земель. «Справи чекають на мене, — сказав він, — там пісень заспівати, там попрацювати, та ще побалакати, погуляти, доглянути, щоб був порядок у лісі. Том не може завжди бути напоготові, щоб стовбури розкривати чи кургани руйнувати. Велике господарство у Тома, а ще й Золотинка жде вдома!»
Судячи з сонця, було ще зовсім рано, не більше десятої, і гобіти відчули, що хочуть снідати. Востаннє вони підживлювались під тим клятим каменем на кургані учора вдень. Тепер потрощили всі запаси, що відкладали до вечері, та разом з тим і усе, що Том привіз з собою. Щодо Обставин та гобітанських звичок те снідання не назвали б розкішним, але все ж таки їм значно покращало. Поки гобіти їли, Том повернувся до кургану і розібрав купу скарбів. Більшу частину він склав блискучою купкою і сказав: «Хай лежить. Хто перший знайде, той нехай і володіє — птах чи звір, людина чи ельф, чи будь–яка добра душа». Тільки у такий спосіб можна було зняти закляття з могили та навіки вигнати мерців. Собі він узяв лише брошку з синіми камінчиками, що переливалася, мов крила метелика. Довго дивився він на неї, ніби щось пригадуючи, хитав головою, нарешті сказав:
— Та, що носила її на плечі, була напрочуд гарна… Чудовий дарунок цей буде до вподоби моїй дорогій господині! Довго лежала ця іграшка під сирою землею — тепер її буде носити Золотинка на пам’ять про минуле життя та красу!
Для гобітів він вибрав кинджали майстерної роботи; довгі, мов вузькі листки, клинки прикрашав візерунок з червоно–золотистих змійок, а піхви з якогось невідомого металу, легкого й міцного, вкривали вогнисті самоцвіти. Чи то від якихось невідомих властивостей тих піхов, чи від чар могильних, клинки блищали, не торкнуті часом, не притупилися, не поіржавіли.
— Для гобітів ці довгі ножі стануть за мечі, — сказав Том. — Коли ви покидаєте Край, то чи на північ підете, на схід чи південь, гострий клинок в небезпечних мандрах буде вам найвірнішим другом!
Потім він пояснив їм, що ці кинджали кували багато років тому майстри–нуменорці, вороги Чорного Володаря, але їх здолав злий правитель Карн–Думу із землі Ангмарської.
— Мало хто нині пам’ятає про них, — промурмотів Том, — про нащадків вождів забутих, але ще блукають по світі самотні слідопити. Не відає безжурне мале плем’я, хто береже його спокій…
Гобіти не зрозуміли його, але поки він говорив, їм ввижалася, немов крізь далечінь віків, простора й похмура площина, і по ній рухалися люди, високі, засмучені, з ясними мечами, а в останнього з них над головою сяяла зірка. Потім видіння зникло, і знову вони зраділи, що сонечко їх зігріває.
71 
