117 
— У мене голова обертом йде! — поскаржився Пін. — Чого завгодно очікував, будь–якої катавасії, але бити на–піворків–лиходіїв заради порятунку прищуватого Лотто…
— Бити? Так, може дійти і до цього, — сказав Фродо. — Але пам’ятай: гобітів — ні єдиного! Навіть тих, хто служить ворогу не зі страху, а через схильність. Не бувало ще в Гобітанії, щоб гобіт убив гобіта навмисно. І не нам цей звичай порушувати. Взагалі, не прагни вбивати — це припустимо, лише коли неминуче. Стримуйся, не піднімай руку, не зваживши!
— Якщо цих типів тут багато, — зауважив Меррі, — без бійки не обійтись. Ні співчуттям, ні сумом, мій Фродо, не врятувати ні Лотто, ні тим більше всю Гобітанію!
— Авжеж, усіх так легко не розженеш, — погодився Пін. — Цих ми зненацька застигли. Чули, як сурмили? Виходить, їх поблизу ще багато. А гуртом вони похоробрішають. Пошукаємо, де укритися на ніч? Хоч ми і озброєні, нас усього четверо.
— Є ідея! — сказав Сем. — Поїхали до старого Вовнера. Він живе на південній стежці і завжди був гідним гобітом. Та ще в нього ціла купа синів, і усі — мої приятелі.
— Ні, — заперечив Меррі. — Шукати притулку немає сенсу. Гобіти завжди так робили — і виходило на руку ворогам. З’являться цілою юрбою, оточать і викурять нас, або й зовсім спалять разом з будинком! Ні, треба діяти!
— Як? — запитав Пін.
— Підіймати Гобітанію. І негайно! Будити гобітів! Нові порядки не могли нікому сподобатися, за винятком ледарів і дурнів: ті сподіваються таким чином здобути повагу й становище, а на інше їм плювати! Гобіти довго жили в спокої і достатку і тепер розгубилися. Але якщо кинути смолоскип, багаття охоче спалахне! Здоровили це, звичайно, розуміють. Вони спробують потоптати нас якнайшвидше. Не можна втрачати ані хвилини. Семе, якщо хочеш, навідайся до Вовнера. Його тут поважають, і недарма. Але поквапся! Я зараз заграю в мій роханський ріг. Тут такої музики, мабуть, і не чули!
Друзі учвал поскакали до головної площі Заріччя, Сем завернув на бічну стежинку і помчався до Вовнерів. Незабаром його наздогнав чистий, дзвінкий наспів рога. Далеко в горах і полях відповіла йому луна, і такий наполегливий був заклик, що Сем ледь не повернув назад. Його поні став дибки і заіржав.
— Уперед! — весело гукнув Сем. — Не бійся, ми незабаром повернемося!
Тим часом Меррі заграв побудку, відому в Забоччі: «Вставай! Вороги, пожежа! Горимо!» У селищі за спиною Сема загрюкали двері. А попереду замигтіли вогні, загавкали собаки, почулись квапливі кроки, і назустріч Сему вибіг старий Вовнер і три його сини — Том, Джоллі й Нік, усі із сокирами. Вони заступили дорогу, але старий відразу зупинив їх:
— Стривайте! Він схожий на гобіта! Егей! Хто ти такий і чому у Заріччі галас?
— Не впізнаєте? Сема Гемджи не впізнаєте? Вовнер підійшов до нього впритул і придивився:
— Оце так–так! І голос Сема, і обличчя точнісінько. Ну, ти й вдягся! Якби я навіть зустрівся з тобою ніс до носа, і тоді не збагнув би, з ким маю честь… Отже, повернувся з далеких країв? А ми вже боялися, що тебе й не побачимо живим.
— Живісінький, — відповів Сем, — і пан Фродо теж. Він тут неподалік із друзями. Тому й галас: ми бунтувати зібралися… Не набрид вам правитель і його зграя? Я за вами!
— Дуже добре! — сказав Вовнер. — Врешті–решт, хтось почав! Мені весь рік аж кортіло узятись за це, та ніхто не хотів підсобити. До того ж я не міг залишити дружину з дочкою: бандити тут всюди вештаються. Ну, а якщо ви бунтуєте, то й ми з вами!
— А дружина, а дочка? — запитав Сем. — Їх і зараз самих залишати небезпечно!
— З ними залишиться Нібс. Якщо думаєш, що він один не справиться, можеш і ти залишитися, — лукаво посміхнувся Вовнер, потім махнув рукою, підкликаючи синів, і вони, тупочучи, побігли до селища.
Сем поспішив до ферми. У глибині просторого подвір’я, на Ганочку перед круглими дверима, стояли дружина Вовнера з дочкою, а під Ганком — юний Нібс із вилами напоготові.
— Обережніше, хлопче! — крикнув Сем ще здаля. — Не пробуй мене підняти на вила, я в кольчузі, Нібсе, нічого не вийде!
Він зістрибнув з поні і вибіг на Ганок. Господарка дивилася на нього, округливши очі.
— Добрий вечір, матінко Вовнер! — привітався Сем. — Добрий вечір, Трояндочко!
— Добрий вечір! — жваво відгукнулася Трояндочка. — Де ж ти пропадав? Усі казали — загинув, а я так із самої весни тебе ждала. Щось ти не дуже поспішав!
117 
