66 
«Августино», — сказав Дєд, але вона не почула його, не обернулася на його голос, а тільки продовжувала перебирати пальцями ці старі предмети, ніби вони лежали у воді. Тепер вона знову зверталася тільки до мене. Дєд і герой для неї не існували.
«Ось обручка Рифки», — сказала вона й надягла перстень собі на пальця. «Вона була сховала її у глечика, а глечик закопала. Я це знаю, бо вона розповіла мені. Сказала "На всяк випадок". Тоді багато хто так робив. Тут довкола в землі повно перстенів, грошей, фотографій і різних єврейських речей. Я змогла знайти тільки деякі з них, а решта — всі в землі». Герой ні разу не запитав мене, про шо вона говорить, він узагалі мене ні про шо не питав. Може, він здогадувався, шо вона каже, а може, не вважав за потрібне питати.
«А оце Гершль», — сказала стара, вдивляючись у фото на світлі від вікна. «Йдемо, — сказав Дєд, — переклади йому, шо ми йдемо». — «Не йдіть», — попросила вона. «Замовкни», — обірвав він її, хоча цього не треба було робити так грубо, навіть якшо вона не Августина. «Вибачте, сказав я їй, — продовжуйте, будь ласка». -«Він жив у Колках, це штетль по-сусідству з Трохимбродом. Гершль і Елі були найкращими друзями, але Елі мусів застрелити Гершля, бо інакше би застрелили й Елі». «Та замовкни», — знову сказав Дєд і цього разу навіть гримнув рукою по столу. Але вона не замовкла. «Елі не хотів стріляти, але мусив». — «Та ти ж брешеш про все це». «Він не навмисно», — сказав я жінці, киваючи на Дєда, бо не розумів причин його агресії. «Дєда…» — «Можеш тримати свої байки при собі», — сказав Дєд. «Я тільки чула, як про це розказували, — відповіла вона, — і я думаю, що то правда». Я розумів, шо він зараз доведе її до плачу.
«От скріпка, — сказала знову жінка, — її носила Міріам, заколюючи нею волосся, щоб не спадало на чоло. Вона завжди гасала туди-сюди. Вона би вмерла, якби постійно сиділа на місці, знаєте, любила постійно щось робити. Я знайшла цю скріпочку в неї під подушкою. І це правда. А хочете знати, чого та скріпка була під подушкою? А це тому, що вона тримала її усю ніч у руці, щоб не смоктати свого великого пальця! Та погана звичка була в неї дуже довго, навіть коли їй було вже дванадцять років! І тільки я про це знала. Вона би мене забила, якби знала, що я розповідаю комусь про її великий палець, але я вам скажу, що якби ви до нього уважно придивилися, якби тільки звернули увагу, то побачили би, що він у неї завжди був червоним. І вона цього постійно соромилася». Жінка сховала скріпку назад у ящик ЗАЛИШКИ й витягла звідти нове фото.
«А от оце я пам'ятаю: Кальман та Ізя — вони були такими жартунами». Дєд, крім як на Авгус-тину, більше ні на шо не дивився. «Дивіться, як Кальман тримає Ізю за носа! Ото жартун! Вони так бавилися цілими днями, а Тато їх називав трохимбрідськими клоунами. Він казав: „То такі клоуни, що їх навіть до цирку не пустять"». — «Ви з Трохимброда?» — спитав я. «Вона не з Трохимброда», — сказав Дєд і відвернувся. «Я звідти, — сказала стара, — я єдина, хто залишився». — «І шо це означає?» — спитав я, бо просто не розумів, «їх усіх убили», — сказала вона, і я почав перекладати все, шо вона сказала герою. «Не вбили тільки одного-двох, хто встиг утекти». — «Вам повезло», — сказав я їй. «Нам не повезло», — сказала вона. «Це неправда», — торочив своє Дєд, хоча я не знав, до якої частини сказаного стосуються його слова. «Це правда. Нікому би не побажала залишатися єдиним, хто вижив». — «Ліпше би ти здохла зі всіма», — сказав Дєд. (От оцю фразу я би точно викреслив.)
«Запитай її, чи вона знала мого діда». — «А ви знали цього чоловіка з фото? Він дід цього хлопчика». Я знову показав їй фото. «Звичайно», — сказала вона і знову втупилася в мене. «Це Саф-ран — перший хлопець, якого я поцілувала. Я вже така стара, що вже навіть застара соромитися. Я поцілувала його, коли була ще дівчинкою, а він — малим хлопчиком. Скажи це йому», — з цими словами вона взяла мою руку в свою. «Скажи йому, що то був перший хлопець, якого я поцілувала». — «Вона каже, шо твій дід був першим пацаном, якого вона поцілувала». — «Ми були дуже добрими друзями. А Сафран у війну втратив жінку і двох діток. Він про це знає?» — «Двох дітей?» — перепитав я. «Так», — сказала вона. «Так, він це знає, — сказав я. Вона далі порпалася в ящику ЗАЛИШКИ, витягуючи звідти фотографії і розкладаючи їх по столу. «І як тобі це вдається?» — спитав її Дєд.
«От, — сказала вона після довгих пошуків, — от фотографія, де я і Сафран удвох». Я побачив, як два маленьких струмочки покотилися в героя по обличчі, й мені захотілося покласти руку йому на обличчя і все для нього організувати. «А от ми перед його будинком, — сказала вона, — я дуже добре пам'ятаю цей день. Це фото зробила моя мама. Сафран їй дуже подобався. Я думаю, що вона хотіла нас одружити і навіть сказала про це Рабину». — «Тоді ти була би його бабкою», — сказав я, і вона засміялася. Від цього я почував себе добре. «Моїй мамі подобався Сафран, бо він був дуже вихований, сором'язливий, завжди говорив їй, що вона гарна, навіть коли вона вже такою не була». — «А як її звати було?» — запитав я, намагаючись говорити дуже м'яко, але вона покрутила головою, ніби «ні, я тобі не скажу», а я одразу згадав, шо я ж і її імені не знаю. Я вже звик думати, шо вона — Ав-густина, бо, як і Дєд, продовжував хотіти, шоб вона нею виявилася. «Я знаю, шо у мене має бути ше одна… — сказала жінка, порпаючись у ЗАЛИШКАХ, — ага, от… — вона витянула ше одне жовте фото, — от Сафран зі своєю жінкою перед їхнім домом після весілля».
66 
