67 
Я передавав герою кожну фотографію, як тільки вона передавала їх мені, а він майже не міг втримати їх у руках — так вони в нього дрижали. Здавалося, шо якась його частина бажає записувати до щоденника кожне почуте слово. А інша його частина відмовляється записати хоча б одне слово. Він то відкривав свій щоденник, то закривав, знову відкривав і знову шкривав — здавалося, шо той щоденник має злетіти з його рук. «Скажи йому, що я була на тому весіллі. Ну, скажи йому». — «Вона була на весіллі твого діда і його першої дружини», — переклав я. «Спитай її, як усе відбувалося», — попросив герой. «Було дуже гарно, — сказала женщина, — мій брат тримав один з країв святого покривала (чупи). Був прекрасний весняний день. І Зося була така красива». — «Це було дуже красиво, — переклав я герою, — всі були у біному й було багато квітів, багато дітей, і наречена в білій сукні. Зося була дуже красива, аж всі решта чоловіків ревнували». — «Запитай її, чи можемо ми побачити той будинок», — попросив герой і ткнув пальцем на фото. «Ви не могли би нас відпровадити до того дому», — спитав я. «Там нічого нема, — сказала вона, — я вже вам говорила. Зовсім нічого. Трохимбрід був за 4 кілометри звідси, але все, що від нього лишилося, тепер у мене в хаті». — «Ви кажете, то це за чотири кілометри звідси?» — «Трохимброду більше нема. Він перестав існувати п'ятдесят років тому». — «Покажіть нам, де це», — казав Дєд. «Там нема на шо дивитися. Це просто поле. Я можу показати вам будь-яке поле і це буде те саме, що й показати вам Трохимбрід». — «Але ж ми приїхали, шоб побачити Трохимбрід, — сказав Дєд, — так шо, ви покажете нам Трохимбрід?»
Жінка подивилася на мене й поклала свою руку мені на обличчя. «Скажи йому, що я думаю про це кожного дня. Скажи йому». — «Думаєте про що?» — запитав я. «Скажи йому». — «Вона думає про це кожен день», — переклав я герою. «Я думаю про Трохимбрід і про те, як ми всі були такими молодими. Ми навіть бігали вулицями голі, можете в таке повірити? Так, ми ще були тоді зовсім дітьми. Отак воно й було тоді. Скажи це йому». — «Вони бігали по вулицях голими, бо були ще зовсім дітьми». — «Я дуже добре пам'ятаю Сафрана. Він поцілував мене за синагогою — нас за таке могли побити, самі знаєте. Але я дуже добре пам'ятаю, що я відчувала. Я ніби літала. Скажи це йому». — «Вона пригадує, як твій дід її поцілував. Вона тоді ледве не полетіла». — «А ще я пам'ятаю Рош Гашанаг (Рахманський Великдень), коли ми кидали на воду хлібні крихти і просили, щоб вона забрала з собою наші гріхи. Розкажи йому і про це». — «Вона все пам'ятає: і річку, і крихти хліба, і свої гріхи». «Брід?» — спитав герой. Стара підтакнула кивком голови. «Скажи йому, що коли було спекотно, то і я, і його дід — усі діти стрибали у воду й плюскалися там, а наші батьки сиділи на березі й дивилися на нас, і фали в карти. Розкажи це йому». І я розказав. «У кожного була своя сім'я, але ми були ніби одна-єдина сім'я. Інколи доходило й до бійки, але все то були дрібниці».
Вона забрала руку з мого обличчя й поклала її собі на коліна. «Мені страшенно соромно, — сказала вона, — так завжди: зробиш щось, а потім боїшся показати комусь своє обличчя». — «Угу, тобі й має бути соромно», — сказав Дєд. «Не соромтеся», — сказав я їй. «Спитайте її, як моєму дідові вдалося втекти». — «Він хоче знати, як його дідові вдалося втекти». — «Вона цього не знає, — сказав Дєд, — вона ж уже стара дура». «Вам не треба казати нічого з того, чого ви не хочете говорити», — сказав я жінці. «Тоді я взагалі більше нічого не казатиму», — додала вона. «І ви можете не робити нічого такого, чого не бажаєте». — «Тоді я більше нічого й не буду робити». «Але вона все бреше», — не вгавав Дєд, а я нікак не міг вкурити, шо його стимулює отак реагувати.
«Ви можете залишити нас удвох? — спитала мене Августина, — на пару хвилин». — «Пішли у двір», — сказав я Дєду. «Ні, — сказала Августина, — мені треба поговорити якраз із ним». — «З ним?!» — перепитав я, вказуючи на Дєда. «Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох». Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. «Нам треба вийти», — сказав я герою. «Чому?» — «Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі». — «А про що саме?» — «Нам тут бути не можна».
Ми вийшли й зачинили за собою двері. Я, звичайно, хотів би опинитися по той бік дверей, і ю там відкривалися дуже важливі таємниці. Ну, або хоча би припасти вухом до дверей і послухати, про шо вони там говорять. Але я знав, шо моє тіло бути з героєм по цей бік дверей. Частина мене бунтувала проти цього, а частина, навпаки, була довольна, бо ж якшо ти шось раз почув, то вже не можеш опинитися в тому моменті, коли ти ще цього не знав. «Ми би могли потеребити для неї кукурудзу», — сказав я, і герой повністю погодився. Наближалася четверта година дня й температура повітря почала катастрофічне знижуватися. Вітер приніс перші віддалені звуки ночі.
67 
