63 
Більше того, я брешу й Ігорчику. Я ж прагну, шоб він відчував, шо в нього потужний братан, чиє життя він би одного разу вирішив би так само прожить. Я бажаю, шоб він міг похвалитися своїм брателлою перед другими пацанами і шоб хотів, шоби нас бачили вдвох у громадських місцях. Я думаю, шо саме через все це мені так цікаво писати для тебе. Це можливість для мене перестати бути собою і стати таким, яким я би бажав бути в очах Ігорчика. Я можу приколюватися, бо в мене є час, шоб подумати, як ліпше прикольнутися, я можу виправити свої помилки, якшо я їх роблю, я можу навіть сумувати, але не тільки тяжко сумувати, а ше й цікаво. Писательство дає нам інші шанси. Ше в перший вечір нашої поїздки ти сказав мені, шо ти, напевне, народився, шоб стати письменником. Я подумав, шо це кошмар. Хоча мушу сказати, шо ти тоді сам не розумів того, шо ти сказав. Ти будував припущення про те, як тобі цікаво писати й вигадувати світи, які несхожі на наш власний, або ж точнісінько такі ж, як і наш власний світ. Це правда, я впевнений, шо ти напишеш за своє життя набагато більше книг, ніж я, але я тобі скажу, шо це я, а не ти народився, шоб стати письменником.
Дєд розпитує мене про тебе кожного дня. Він хоче знати, чи ти вибачив йому те, шо він розповідав тобі про війну і про Гершля. (Можеш змінити це, якшо хочеш, Джонатан. Не для мене, для Дєда. Бо твій же роман наближається до війни. І це цілком можливо.) Він непогана людина. Він хороша людина, яка народилася в поганий час. Ти пам'ятаєш, коли він це сказав? Спомини про своє життя дуже його засмучують. Я помічав, шо він плаче кожної ночі, а я для цього придурююся сплячим. Ігорчик теж бачив, як Дєд плаче, і Батя бачив, і хоча він мене не інформував про це, я знаю, шо йому було дуже сумно з того, шо його батя плаче.
Маємо те, шо маємо, тому шо було те, шо було. Деколи я як в пастці, коли здається, шо чого б я не робив, то все вже давно зроблено. Для мене це зрозуміло, але я хотів би змінити деякі речі для Ігорчика. Довкола нього стільки багато всякого насильства, і не тільки того, яке передається кулаками. Я не хотів би, шоб він відчував це насильство кругом себе, але так само і не бажаю, шоб він сам змусив інших довкола себе відчувати насильство.
Баті майже ніколи нема вдома, шоб не бачити, як плаче Дєд. Це я так мислю собі. «Живіт його болить, — сказав він мені, киваючи на Дєда в телекімнаті, — все це його жолудок». Але не живіт то ніякий, знаю я, та й Батя теж знає. (От тому я і прощаю Батю. Я його не люблю. Ненавиджу. Але все йому прощаю.) Повторюю, Джонатан: Дєд непогана людина. Всі колись робили шось погане. І я. І Батя. І навіть ти. Погана людина не ридає за своїми поганими вчинками. А Дєд зараз від цього вмирає. Я заклинаю тебе вибачити нам і зробити нас кращими, ніж ми є. Зроби нас хорошими.
З відкритим серцем, Олександр
Закоханість
«Шафран, — потербав я його за плече, Шафран, прокинься, дивися, кого ми знайшли». -«А?» — «Гля!» — сказав я і показав на Августину. «Як довго я спав? — запитав він, — де ми?» -«Трохимбрід! Ми в Трохимброді!» Я дуже пишався. «Дєд», — трусонув я його за плече зі всьої сили. «Ну, чого?!» — «Диви, дєд! Глянь, я знайшов!» Він протер очі руками. «Августина?» — перепитав він, ніби не просікав, спить він чи ні. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший! — закричав я, трясучи псину, — ми приїхали!» — «Хто ці люди?» — запитала Августина, не перестаючи плакати. Вона витирала обличчя подолом свого халата, задерши його і так оголивши свої ноги. Але вона не соромилася. «Августина?» — перепитав герой. «Давайте сядемо, — запропонував я, — і зразу ж усе з'ясуємо». Герой і псина вилізли з машини. Я не був упевнений, шо і Дєд це зробить, але він виліз. «Ви голодні?» — спитала Августина. Герой, напевне, розумів трохи по-українски, бо приклав руку до живота. Я кивнув головою, шо ніби так, дехто з нас дуже хоче жерти. «Ну, то ходім», — сказала Августина, і я підмітив, шо вона зовсім не сумна, а навпаки, без міри щаслива. Вона взяла мене за руку: «Пішли, зараз я зготую обід, і ви підкріпитеся». Ми піднялися по дерев'яних східцях, на яких вона сиділа, коли я вперше її побачив, і зайшли до будинку. Семмі Дейвіс Молодший-Молодший піратствував у дворі, нюхаючи порозкиданий одяг. По-перше, я мушу сказати, шо Августина йшла дуже незвично, важко ступаючи з ноги на ногу. Вона не могла рухатися швидше. Виглядало, ніби в неї трохи вивихнута нога. (Якби ми все знали тоді, Джонатан, ми би теж увійшли?) По-друге, я мушу описати її хату. Вона не була схожа на будинки, які я бачив, і я взагалі не знаю, чи можна її назвати будинком. Знаєте, як би я це назвав? Я би назвав це двома кімнатами. В одній з них було ліжко, невеликий столик і комод, а ше там було багато речей, які займали місце від підлоги аж до стелі — цілі гори одягу й купи черевиків різного розміру й фасону. Стін не було видно за великою кількістю фотографій. Здавалося, шо то були фото різних сімей, хоча я примітив, шо деякі люди траплялися на фото частіше одного-двох разів. Увесь цей одяг і взуття змусили мене думати, шо в цій кімнаті мала би жити мінімум сотня людей. Та й друга кімната була дуже захаращена. Там була купа ящиків, доверху закиданих різними предметами. По боках цих ящиків були надписи. З ящика, на якому було написано ВЕСІЛЛЯ ТА ІНШІ СВЯТКУВАННЯ, стирчав шмат білої тканини. Ящик ПРИВАТНЕ: ОСОБИСТІ КНИГИ/ ЩОДЕННИКИ/ ЗАМІТКИ/ НИЖНЯ БІЛИЗНА був такий розіпханий, що здавалося він от-от трісне. Був ше ящик СРІБЛО/ ПАРФУМИ/ ШПИЛЬКИ, а далі ГОДИННИКИ/ ЗИМОВЕ, а ще ГІГІЄНА/ ШПУЛЬКИ/ СВІЧКИ, і нарешті — СТАТУЕТКИ/ ОКУЛЯРИ. Якби я був мудрий, я би позаписував усі ці назви на папірчику, як це робив герой у своєму щоденнику, але я дурак не записував і тому багато чого забув. А деяких назв я взагалі не зрозумів, наприклад, ящик ТЕМРЯВА або он той, на передній панелі якого нашкрябано олівцем СМЕРТЬ ПЕРВІСТКА. А на верхівці цього хмарочосу ящиків стояв ящик із написом ПИЛ.
63 
