254 
Вона відрекомендувала Розі Коксу і Кокса Розі. Поки вони обмінювалися стандартним «приємно познайомитися», вона роззирнулася довкола і побачене їй не сподобалося. Прожектори ще залишалися на своїх місцях, лупили в небо, ніби сповіщаючи про якусь гламурну голлівудську прем'єру, і генератори, що живили їх, так само гурчали, але десь зникли армійські вантажівки і той великий зелений штабний намет, що стояв раніше, напнутий ярдів за п'ятдесят далі при дорозі. Лиш прим'ята трава залишилася на тім місці, де він був. З полковником Коксом прибули два солдати, але вони мали той небоєздатний вигляд, що завжди асоціювався в неї з радниками й аташе. Вартових, можливо, й не прибрали, але відвели подалі, встановивши периметр за межами сягання людського голосу, щоби ніякий слинько, котрий міг прибрести сюди з боку Мілла, не почав розпитувати їх, що ж воно таке збіса коїться.
«Спершу запитання, доповідь потім», — подумала Джулія.
— Просвітіть мене, міс Шамвей, — почав Кокс.
— Спершу дайте відповідь на моє питання.
Він підкотив очі (вона подумала, що напевне дала б йому ляпаса за це, якби могла його дістати; нерви в неї ще дзвеніли після того ледь не зіткнення по дорозі сюди). Але він запропонував їй запитувати про будь-що.
— На нас махнули рукою?
— Аж ніяк, абсолютно ні, — відразу ж відповів він, проте намагаючись при цьому не дивитися їй в очі. Їй подумалось, що це знак іще гірший, ніж підозріливе запустіння, яке вона бачить зараз перед собою по його бік Купола — схоже на цирк, що був стояв тут, а потім раптом знявся й поїхав.
— Прочитайте оце, — промовила вона і розпластала першу сторінку завтрашнього числа газети по невидимій поверхні Купола, немов жінка, що ліпить до вітрини супермаркету оголошення про розпродаж. Під пальцями вона відчула легесеньке, перебіжне бриніння, це було схоже не те, як буває, коли торкаєшся сухого морозного ранку чогось металевого.
Він прочитав цілком усю газету, повідомляючи, коли треба перегортати сторінки. Це забрало в нього десять хвилин. Діждавшись, коли він закінчив, вона промовила:
— Як ви, можливо, звернули увагу, місця для реклами майже не залишилося, але я тішу себе надією, що якість письма від цього тільки виграла. Схоже, що вкурвленість іде мені тільки на краще.
— Міс Шамвей…
— О, чом би вам не звертатись до мене на ім'я, просто Джулія? Ми ж з вами вже практично давні знайомі.
— Чудово. Тоді ви для мене стаєте Джулією, а я для вас — Джей К.
— Я старатимуся не плутати вас з тим, котрий ходив по воді[323].
— Ви вважаєте, що цей чолов'яга, Ренні, встановлює диктатуру на чолі з собою? На кшталт якогось північно-східного Мануеля Нор'єги?
— Мене більше непокоїть його схожість на Пол Пота.
— Ви гадаєте, таке можливе?
— Ще два дні тому я б розреготалася з таких прогнозів — у той час, коли він не керує засіданнями виборних, він торгує вживаними автомобілями. Але два дні тому в нас ще не було бійок за харчі. Ми також не знали про ці вбивства.
— Це не Барбі, — втомлено, але вперто помотала головою Розі.
Кокс не відгукнувся на її слова, і не тому, що він ігнорував Розі, здогадалася Джулія, а тому, що саме таке припущення було занадто сміховинним, щоби звертати на нього увагу. Через це вона відчула до нього потепління, принаймні трохи.
— Джуліє, ви гадаєте, це Ренні винен у тих вбивствах?
— Я думала про це. Всі його дії з того часу, як встановився Купол, — від заборони продажу алкоголю до призначення шефом поліції абсолютного бовдура — були політичними кроками, спрямованими на посилення його персонального впливу.
— Ви хочете сказати, що вбивство не в його репертуарі?
— Не обов'язково. Коли померла його дружина, ходили чутки, ніби це відбулося не без його допомоги. Я не кажу, що це чиста правда, але те, що такі чутки народилися, перш за все свідчить про те, якою дану особу бачать люди.
Кокс розуміюче мугикнув.
— Проте, заради всього святого, мені не зрозуміло, яка політична доцільність у вбивстві й сексуальній нарузі з двох неповнолітніх дівчат.
— Барбі ніколи цього не зробив би, — знову повторила Розі.
— Така ж незрозуміла картина, якщо розглядати Коґґінса, хоча його пасторат, особливо та їхня радіостанція, виглядає підозріливо розкішно забезпеченим матеріально. А щодо Бренди Перкінс? От тут уже може ховатись політика.
— Але ж ви не можете прислати до нас морських піхотинців, щоб його зупинити, авжеж? — спитала Розі. — Ви нічого не можете, окрім як споглядати. Як ті діти на акваріум, де найбільші риби спершу з'їдають усю їжу, а потім починають пожирати менших рибок.
254 
