250 
— А ти маєш щось більше, ніж написано тут? — запитала Розі, поклавши долоню на газетний аркуш.
— Дещо, — відповіла Джулія. — Це я поки що притримую. Хочу ще назбирати інформації.
— Барбі такого ніколи б не зробив. Але я все одно за нього боюся.
На столі стрепенувся один з мобільних телефонів. Його вхопив Тоні:
— «Демократ». Гай слухає. — Але, вислухавши перші слова, він передав телефон Джулії. — Тебе. Полковник Кокс. І голос у нього не святковий.
Кокс. Джулія про нього геть забула. Вона взяла слухавку.
— Міс Шамвей, мені потрібно поговорити з Барбі, з'ясувати, наскільки він просунувся у перебиранні на себе адміністративної влади в місті.
— Не думаю, щоб вам вдалося поговорити з ним найближчим часом. Він ув'язнений.
— Ув'язнений? За яким звинуваченням?
— Убивство. Чотири інциденти, якщо точніше.
— Ви жартуєте.
— Мій голос вам здається жартівливим, полковнику?
Запала хвилина тиші. На її фоні Джулія чула в телефоні віддалену балачку багатьох людей. Коли Кокс знову заговорив, голос його звучав уже не так бадьоро.
— Розкажіть мені все.
— Ні, полковнику Кокс, не бачу можливості. Останні дві години я займалася якраз тим, що писала про це, а, як казала мені маленькій моя мама, не варто двічі пережовувати одну й ту саму капусту. Ви все ще в Мейні?
— Касл Рок. Тут наша передова база.
— Тоді я пропоную вам зустрітися зі мною там, де ми бачилися попереднього разу. На Моттонській дорозі. Я не зможу подарувати вам завтрашній номер «Демократа», хоча він і безплатний, але я зможу розгорнути газету проти Купола, щоб ви самі прочитали.
— Перешліть її мені електронною поштою.
— Не перешлю. Я вважаю електронну пошту неетичним знаряддям щодо газетного бізнесу. У цьому сенсі я вельми старомодна особа.
— Ви, люба пані, вельми дратівлива особа.
— Можливо, я й дратівлива, але вам я аж ніяк не люба пані.
— Скажіть мені одне: це пороблено? Якимсь чином тут замішані Сендерс і Ренні?
— А ви як гадаєте, полковнику, ведмеді схильні до дефекації посеред лісу?
Тиша. Перегодом він врешті озвався:
— Я буду там за годину.
— Я приїду в компанії. З роботодавицею Барбі. Гадаю, вас зацікавить те, що вона може розповісти.
— Добре.
Джулія вимкнула телефон.
— Розі, хочеш ненадовго з'їздити зі мною до Купола?
— Звісно, якщо це допоможе Барбі.
— Сподіватися можна, але мені здається, що тут нам самим про себе треба дбати.
Джулія перемкнула свою увагу до Тоні й Піта.
— Ви самі закінчите складати шпальти? Перед тим як іти звідси, покладіть пачки газет біля дверей і замкніть офіс. Гарненько висипайтеся, бо завтра нам усім працювати вуличними рознощиками. Цей номер доведеться поширювати класичним чином. Щоби газета потрапила в кожний будинок у місті. До віддалених ферм. І до Східного Честера, звичайно. Там багато новосельців, теоретично вони мусять бути менш піддатливими містичному впливу Великого Джима.
Піт підвів угору брови:
— Наш містер Ренні зі своєю командою добрий гравець на власному полі, — пояснила Джулія. — На надзвичайних міських зборах у четвер він вилізе на трибуну і намагатиметься завести місто, немов кишеньковий годинник. Але перша подача належить гостям, — вона показала на газети. — Це наша перша подача. Якщо ці матеріали прочитає достатньо народу, він змушений буде відповісти на чимало важких запитань, перш ніж проголошувати заготовлену промову. Можливо, нам удасться трішки збити йому темп.
— А може, й не трішки, якщо дізнаємося, хто кидав каміння у «Фуд-Сіті», — сказав Піт. — І знаєте, що? Я гадаю, ми таки дізнаємося. Усе це було придумано на ходу. Там мусять стирчати якісь неприховані кінці.
— Я лише сподіваюся, що Барбі буде ще живий, коли ми почнемо за них тягнути, — сказала Джулія і подивилася на годинник. — Ходімо, Розі, покатаємося. Горес, хочеш з нами?
Горес хотів.
18
— Можете мене тут висадити, сер, — сказала Саммі. Вони зупинилися біля симпатичної садиби в ранчо-стилі. Хоча дім стояв темний, галявина була освітлена, бо місцина ця знаходилися поряд з Куполом, де вздовж межі Честер Міллівського Гарлоу сяяли яскраві прожектори.
— Хо ше пива на дорогу, Міссі Лу?
— Ні сер, моя дорога закінчується тут.
Щоправда, це було не зовсім так. Вона ще мусить повернутися до міста. У жовтому підкупольному сяйві Алден Дінсмор виглядав не сорокап'яти, а вісімдесятип'ятирічним. Ніколи в житті вона не бачила такого печального обличчя… окрім, хіба, власного в дзеркалі в шпитальній палаті перед тим, як вирушити в цю подорож. Вона нахилилася й поцілувала його в щоку. Вкололася губами об щетину. Він приклав долоню до того місця і хоч слабенько, але всміхнувся.
250 
