101 
Марґариті хотілося читати далі, але далі нічого не було, крім нерівних вугільних торочок.
Утираючи сльози, Марґарита Миколаївна облишила зошит, лікті поставила на піддзеркальний столик і, відбиваючись у дзеркалі, довго сиділа, не спускаючи очей з фотографії. Потім сльози висохли. Марґарита акуратно склала своє майно, і через кілька хвилин воно знову було поховане під шовковим ганчір’ям, і, дзенькнувши, в темній кімнаті заклацнувся замок.
Марґарита Миколаївна одягала в передпокої пальто, щоб іти гуляти. Вродливиця Наташа, її хатня робітниця, запитала, яку страву готувати на друге, і, діставши відповідь, що це однаковісінько, щоб розважити саму себе, стала до розмови зі своєю господинею і почала розповідати казна-що, на кшталт того, що вчора в театрі якийсь фокусник такі фокуси показував, що всім очі полізли рогом, усім роздав по два флакони закордонних парфумів і панчохи безплатно, а потім, як сеанс закінчився, публіка вийшла на вулицю, і — глип — усі голісінькі! Марґарита Миколаївна повалилася на стілець під дзеркалом у передпокої і розреготалася.
— Наташо! Ну як вам не соромно, — говорила Марґарита Миколаївна, — ви письменна, розумна дівчина, в чергах патякають чортзна-що, а ви повторюєте!
Наташа зашарілася і палко заперечила, що зовсім не патякають і що вона сама на свої очі бачила сьогодні в гастрономі на Арбаті одну громадянку, яка прийшла в гастроном у туфлях, а як почала коло каси платити, туфлі в неї з ніг зникли, і вона залишилася в самих панчохах. Очі вилупила, на п’яті діра! А туфлі ті чаклунські, з того самого сеансу.
— Так і пішла?
— Так і пішла! — вигукувала Наташа, все більше шаріючись від того, що їй не ймуть віри. — Та вчора, Марґарито Миколаївно, міліція чоловік сто уночі забрала. Громадянки з того сеансу в самих панталонах бігли Тверською.
— Ну, звичайно, це Дарина розказувала, — говорила Марґарита Миколаївна, — я давно вже помічала, що вона страшенна брехуха.
Смішна розмова закінчилася приємним сюрпризом для Наташі. Марґарита Миколаївна пішла в спальню і вийшла звідти, тримаючи в руках пару панчіх і флакон одеколону. Сказавши Наташі, що й вона хоче показати фокус, Марґарита Миколаївна подарувала їй і панчохи й пляшечку і сказала, що просить її лише про одне — не бігати в самих панчохах Тверською і не слухати Дарки. Розцілувавшись, господиня і хатня робітниця розійшлися.
Відкинувшись на зручну, м’яку спинку сидіння в тролейбусі, Марґарита Миколаївна їхала Арбатом і то думала про своє, то прислуховувалася до того, про що шепталися двоє громадян, що сиділи попереду неї.
А ті, зрідка оглядаючись застережливо, чи бува хто не чує, перешіптувалися про якесь казна-що. М’ясистий здоровань зі швидкими свинячими очицями, сидячи коло вікна, тихо говорив маленькому своєму сусідові про те, що довелося труну запнути чорним запиналом…
— Та не може бути! — вражено шептав маленький. — Це щось нечуване… А що Желдибін почав?
Через рівномірне гудіння тролейбуса долинали слова від вікна:
— Карний розшук… скандал… ну, просто містика!
З цих рваних шматків Марґарита Миколаївна сяк-так стулила щось докупи. Громадяни шепталися про те, що в якогось мерця, а в якого — вони не називали, сьогодні вранці з труни викрали голову! Саме через це той Желдибін так і хвилюється тепер. А ці, що шепочуться в тролейбусі, також якось причетні до обікраденого мерця.
— Встигнемо ще за квітами заїхати? — непокоївся маленький. — Кремація, ти кажеш, о другій?
Врешті Марґариті Миколаївні набридло слухати це таємниче варнякання про вкрадену з труни голову, і вона зраділа, що їй наспів час виходити.
За кілька хвилин Марґарита Миколаївна вже сиділа під Кремлівською стіною на одній із лав, розташувавшись так, щоб їй було видно манеж.
Марґарита мружилася на яскраве сонце, пригадувала свій сьогоднішній сон, пригадувала, як рівно рік, день у день і година в годину, на цій же лаві вона сиділа поруч з ним. І так само, як тоді, чорний ридикюль лежав коло неї на сидінні. Його не було поруч у цей день, але розмовляла подумки Марґарита Миколаївна все ж таки з ним: «Якщо тебе заслали, то чому ж ти не даєш знати про себе? Адже люди дають знати. Ти розлюбив мене? Ні, я чомусь не вірю в це. Отож ти був засланий і помер… Тоді, прошу тебе, відпусти мене, дай мені нарешті волю жити, дихати повітрям!» Марґарита Миколаївна сама відповідала собі за нього: «Ти вільна… Хіба я тримаю тебе?» Потім заперечувала йому: «Ні, що ж це за відповідь? Ні, ти піди з моєї пам’яті, тоді я стану вільною».
101 
