Особенно,... 
105 
Марґарита Миколаївна сиділа перед трюмо в самому купальному халаті, накинутому на голе тіло, і в замшевих чорних черевичках. Золотий браслет з годинничком лежав перед Марґаритою Миколаївною поряд з пуделком, отриманим від Азазелло, і Марґарита не зводила очей з циферблата. Час від часу їй починало здаватися, що годинник зламався і стрілки нерухомі. Але вони рухалися, хоча і дуже повільно, наче прилипаючи, і нарешті довга стрілка упала на двадцять дев’яту хвилину десятої. Серце Марґарити страшно стріпнулося, так що вона не змогла навіть відразу взятися за пуделко. Опанувавши себе, Марґарита відкрила його й побачила в ньому масний жовтуватий крем. їй вчулося, що він тхне болотяним намулом. Кінчиком пальця Марґарита поклала невелику грудочку крему на долоню, тепер дужче запахло болотними травами і лісом, а потім долонею почала втирати крем у лоб і щоки.
Крем легко мастився і, як здалося Марґариті, тут же випаровувався. Мазнувши кілька разів, вона глянула в дзеркало й упустила пуделко просто на скельце годинника, від чого воно вкрилося тріщинами. Марґарита заплющила очі, потім глянула ще раз і бурхливо розреготалася.
Повискубувані пінцетом з країв у шнурочок брови погустішали і чорними рівними дугами пролягли над позеленілими очима. Тонка прямовисна зморшка, яка перерізала перенісся тоді, в жовтні, коли пропав майстер, зникла без сліду. Зникли і жовтенькі тіні коло скронь, і дві ледве помітні павутинки довкола зовнішніх кутиків очей. Шкіра щік налилася рівною рожевою барвою, чоло стало біле та чисте, а в перукарні завите волосся розпросталося.
На тридцятирічну Марґариту з люстра дивилася від природи кучерява, чорноволоса жінка років двадцяти, яка нестримно реготала, показуючи зуби.
Насміявшись, Марґарита вискочила з халата одним скоком, широко зачерпнула легкий масний крем і дужими рухами почала втирати його в шкіру тіла. Воно відразу порожевіло і загорілося. Потім умить, так наче з мозку висмикнули голку, вщух біль у скроні, яка нила весь вечір після побачення в Александрівському саду, м’язи рук і ніг стали пружними, а потім тіло Марґаритине втратило вагу.
Вона підскочила і зависла в повітрі невисоко над килимком, потім її повільно потягнуло вниз, і вона опустилася.
— Ну й крем! Ну ж і крем! — закричала Марґарита, падаючи в крісло.
Мастіння перемінило її не тільки зовні. Тепер у ній у всій, у кожній часточці тіла збулькувала радість, і вона відчувала, як ці бульки поколюють і лоскочуть усе її тіло. Марґарита відчула себе вільною, вільною від усього. Крім того, вона ясно збагнула, що сталося саме те, про що їй вранці говорило передчуття, і що вона покидає віллу і своє дотеперішнє життя назавжди. Але від цього старого життя все ж таки відкололася думка про те, що потрібно доконати лише один останній обов’язок перед початком чогось нового, незвичайного, яке поривало її вгору, в повітря. І вона, як була гола, зі спальні, підлітаючи час від часу в повітря, перебігла до чоловікового кабінету і, освітивши його, метнулася до письмового столу. На вирваному з нотатника аркушику вона враз розмашисто олівцем написала цидулку.
«Прости мене і якнайшвидше забудь. Я від тебе йду навіки. Не шукай мене, це марна справа. Я стала відьмою від горя і біди, що впали на мене. Мені пора. Прощавай.
Марґарита».
З цілковито полегшеною душею Марґарита прилетіла в спальню, і слідом за нею туди ж убігла Наташа, несучи купу одягу. ї тут же всі ці речі, дерев’яні плічка з сукнями, мереживні хусточки, сині шовкові черевички на колодках і поясок — усе це посипалося на підлогу, і Наташа сплеснула вільними руками.
— Що, гарна? — на весь голос гукнула хрипко Марґарита Миколаївна.
— Як же це? — шептала Наташа, задкуючи. — Як ви це робите, Марґарито Миколаївно?
— Це крем! Крем, крем! — відповіла Марґарита, показуючи на сяюче золоте пуделко і повертаючись перед дзеркалом.
Наташа, забувши про жмаканий одяг, який валявся на підлозі, підбігла до трюмо і жадібними вогнистими очима уп’ялася у залишки мастила. Губи її щось шептали. Вона знову повернулася до Марґарити і проговорила з якимось благоговінням:
— Шкіра ж бо! Шкіра, га! Марґарито Миколаївно, адже ваша шкіра світиться. — Але тут вона опам’яталася, підбігла до одягу, підняла і почала обтрушувати його.
— Киньте! Киньте! — кричала їй Марґарита. — До біса його, все покиньте! Втім, ні, беріть його собі на згадку. Кажу, беріть на згадку. Все забирайте, що є в кімнаті.
105 
