ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>




  102  

Люди проходили повз Марґариту Миколаївну. Якийсь чоловік пас очима добре зодягнуту жінку, ваблений її вродою та самотністю. Він кашлянув і присів на краєчок тієї ж лави, на якій сиділа Марґарита Миколаївна. Набравшись духу, він заговорив:

— Таки не кепська сьогодні погода…

Але Марґарита так понуро зиркнула на нього, що він підвівся і пішов.

«Ось і потвердження, — подумки казала Марґарита тому, хто володів нею, — чому, власне, я прогнала цього чоловіка? Мені тоскно, а в цьому дженджикові немає нічого відворотного, хіба лише оте дурнувате «таки не кепська…» Чому я сиджу, як сова, під стіною одна? Чому я вилучилася з життя?»

Вона зовсім зажурилася і похнюпилась. Але тут раптовно та сама вранішня хвиля сподівання і збудження штовхнула її в груди. «Так, станеться!» Хвиля штовхнула її вдруге, і тут вона збагнула, що це хвиля звукова. Крізь міський гамір усе виразніше, близячись, чулися удари барабана і фальшуваті гуки труб.

Першим з’явився кінний міліціонер, який їхав кроком уздовж ґратчастої огорожі саду, а за ним троє піших. Потім повільно посунувся вантажний автомобіль з музиками. Далі — новісінька відкрита похоронна машина, на ній труна вся у вінках, а по кутах платформи стояло четверо людей: троє чоловіків і одна жінка.

Навіть на віддалі Марґарита розгледіла, що обличчя тих, хто, стоячи в похоронній машині, проводжали в останню путь покійного, якісь дивно розгублені. Особливо це було помітно на громадянці, яка стояла в лівому задньому кутку автокатафалка. Товсті щоки їй аж наче ще більше розпирало десь ізсередини якоюсь пікантною таємницею, в заплилих очицях палали двозначні вогники. Здавалося, що ось-ось, ще трохи, і громадянка, не втерпівши, підморгне на мерця і скаже: «Чи ви коли таке бачили-чули? Чиста тобі містика!» Такі ж розгублені обличчя були і в піших учасників процесії, які, приблизно триста, повільно йшли за похоронною машиною.

Марґарита проводжала очима кортеж, прислухаючись до того, як затихає вдалині тужливий турецький барабан, видаючи все однаковісінько «бумс, бумс, бумс», і думала: «Який дивний похорон… І яка туга від цього «бумса»! Далебі, дияволу б я запродала душу, аби тільки дізнатися, живий він чи ні? Цікаво знати, кого це ховають з такими дивовижними обличчями?»

— Берліоза Михайла Олександровича, — раптом почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАСОЛІТу.

Здивована Марґарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, напевно, нишком підсів у той час, коли Марґарита задивилася на процесію і, треба гадати, несамохіть уголос промовила своє останнє запитання.

Процесія тим часом почала зупинятися, мабуть, стримувана попереду світлофорами.

— Так, — вів далі невідомий громадянин, — дивний у них настрій. Везуть мерця, а думають лише про те, куди заподілася його голова.

— Яка голова? — спитала Марґарита, приглядаючись до несподіваного сусіда.

Він був невисокий на зріст, вогненно-рудий, з іклом, у накрохмаленій білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках і з котелком на голові. Краватка була яскрава. Дивовижно, що з кишеньки, де звичайно чоловіки носять хусточку або самописку, в цього громадянина стриміла обгризена куряча кістка.

— Та, бачите, — ясував рудий, — сьогодні вранці в грибоєдовському домі голову в мерця поцупили з труни.

— Як же це може бути? — мимохіть спитала Марґарита, в той же час пригадавши перешепти в тролейбусі.

— Чорти їх маму знають як! — пащекував рудий. — Втім, я гадаю, про це Бегемота непогано було б запитати. Страшенно ловко поцупили. Неймовірний скандал! І, головне, не взяти в тяму, кому й навіщо вона потрібна, ця голова!

Хоч як була поглинута своїм Марґарита Миколаївна, її, однак, вразили дивовижні брехні невідомого громадянина.

— Даруйте! — раптом вигукнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні…

— А, так, так…

— Отож це літератори за труною йдуть? — запитала Марґарита і враз ошкірилась.

— Так-таки, вони самісінькі!

— А ви їх знаєте на обличчя?

— Всіх до єдиного, — відповів рудий.

— Скажіть, — заговорила Марґарита, і голос її зробився глухим, — серед них нема критика Латунського?

— Як же його може не бути? — відповів рудий. — Он він з краю в четвертій шерензі.

— Це блондин отой? — мружачись, запитала Марґарита.

— Попелястий… Бачите, він очі закотив до неба.

  102