— Не плач, Марґо, не терзай мене. Я тяжко хворий. — Він ухопився за підвіконня рукою, начебто хотів виплигнути на нього і тікати, вискалив зуби, приглядаючись до присутніх, і закричав: — Мені страшно, Марґо! У мене знову почалися галюцинації…
Ридання душили Марґариту, вона шепотіла, давлячись словами:
— Ні, ні, ні… не бійся нічого… я з тобою… я з тобою…
Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув до майстра стілець, і той опустився на нього, а Марґарита впала на коліна, притислася збоку до хворого і так заніміла. У своїй схвильованості вона не помітила, що її голизна якось раптом скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Недужий опустив голову і понуро дивився в землю зболеними очима.
— Так, — заговорив після мовчанки Воланд, — його добряче обробили. — Він наказав Коров’єву: — Дай-но, лицарю, цьому чоловікові чогось випити.
Марґарита благала майстра тремким голосом:
— Випий, випий! Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть!
Недужий узяв склянку і випив те, що було в ній, але рука його затремтіла, і спорожніла склянка розбилася коло його ніг.
— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров’єв Марґариті. — Дивіться, він уже отямлюється.
Справді, погляд хворого став не таким диким і неспокійним.
— Але це ти, Марґо? — спитав місячний гість.
— Не сумнівайся, це я, — відповіла Марґарита.
— Ще! — наказав Воланд.
Після другої випитої склянки майстрові очі ожили і проясніли.
— Оце інша річ, — сказав Воланд, мружачись, — тепер говоритимемо. Хто ви такий?
— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому рот.
— Звідки оце ви?
— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів приходень.
Цих слів Марґарита не витримала і заплакала знову. Потім, витерши очі, вона закричала:
— Страшні слова! Страшні слова! Він майстер, мессі-ре, я вас попереджаю про це! Вилікуйте його, він вартий цього!
— Ви знаєте, з ким зараз говорите, — поспитав у приходня Воланд, — у кого ви перебуваєте?
— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчина, Іван Бездомний. Він розказав мені про вас.
— Атож, атож, — озвався Воланд, — я мав нагоду стрітися з цим молодиком на Патріарших ставках. Він мало мене самого не збив з плигу, доводячи мені, що мене немає! Але ви хоч вірите, що це насправді я?
— Доводиться вірити, — сказав приходень, — але, звичайно, куди спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Даруйте, — похопившись, додав майстер.
— Ну, що ж, якщо спокійніше, то й вважайте, — ґречно відповів Воланд.
— Ні, ні! — налякано говорила Марґарита і трясла майстра за плече. — Спам’ятайся! Перед тобою насправді він!
Кіт ув’язався і тут:
— А я таки справді схожий на галюцинацію! Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі, — кіт уліз у місячний сніп і хотів ще щось казати, але його попросили замовкнути, і він відповів: — Гаразд, гаразд, я мовчатиму. Я буду мовчазною галюцинацією, — і змовк.
— А скажіть, чому Марґарита називає вас майстром? — спитав Воланд.
Той усміхнувся і сказав:
— Це простима слабкість. Вона надто високої думки про і той роман, котрий я написав.
— Про що роман?
— Роман про Понтія Пілата.
Тієї миті знову захитались і затанцювали язики свічок, задеренчав посуд на столі, Воланд зайшовся громохким реготом, але нікого не налякав і сміхом своїм не здивував. Бегемот чомусь зааплодував.
— Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, відсміявшись. — Оце тепер? Неймовірно! І ви не могли знайти іншу тему? Дайте-но подивитися, — Воланд простягнув руку долонею догори.
— Я, на жаль, не можу цього зробити, — відповів майстер, — бо спалив його в грубці.
— Вибачте, не повірю, — відповів Воланд, — цього не може бути. Рукописи не горять. — Він обернувся до Бегемота і сказав: — Ну-бо, Бегемоте, дай сюди роман.
Кіт миттю схопився зі стільця, і всі побачили, що сидів він на товстій паці рукописів. Горішній примірник кіт, вклоняючись, подав Воланду. Марґарита затремтіла і закричала, знову хвилюючись до сліз:
— Ось він, рукопис! Ось він!
Вона метнулася до Воланда і в захваті додала:
— Всемогутній! Всемогутній!
Воланд узяв до рук поданий йому примірник, перевернув його, відклав убік і мовчки, без усмішки, втупився поглядом у майстра. Але той, невідь-чого, занепокоївся, затужив, піднявся зі стільця, заломив руки і, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, почав приказувати: