ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Алая роза Анжу

Зря потраченное время. Изложение исторического тексто. Не мое. >>>>>

Бабки царя Соломона

Имена созвучные Макар, Захар, Макаровна... Напрягает А так ничего, для отдыха души >>>>>

Заблудший ангел

Однозначно, советую читать!!!! Возможно, любительницам лёгкого, одноразового чтива и не понравится, потому... >>>>>

Наивная плоть

Не понимаю восторженных отзывов. Предсказуемо и шаблонно написано >>>>>

Охота на пиранью

Винегрет. Але ні, тут як і в інших, стільки намішано цього "сцикливого нацизму ©" - рашизму у вигляді майонезу,... >>>>>




  132  

Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:

— Істинним… тобто, я хочу сказати… ваша ясновель… зараз же після обід… — Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.

— Добре, додому! — сказав той, і Варенуха розтанув.

— Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, — наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.

Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:

— Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?

— У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Марґариті, — мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.

— А ваш роман? Пілат?

— Він мені осоружний, цей роман, — відповів майстер, — я забагато натерпівся через нього.

— Я благаю тебе, — жалібно попросила Марґарита, — не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. — Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: — Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.

— Але ж потрібно щось змальовувати? — говорив Воланд. — Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.

Майстер посміхнувся.

— Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.

— А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.

— Залюбки, залюбки, — відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: — Вона дійде розуму, покине мене…

— Не думаю, — крізь зуби процідив Воланд і вів далі: — Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і злидарювати?

Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:

— Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.

— Те, що ви нашептали йому, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще несподіванки.

— Це дуже сумно, — відповів майстер.

— Ні, ні, це не сумно, — сказав Воланд, — нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?

— Що ви, о, що ви, мессіре!..

— Так візьміть же це від мене на спомин, — сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.

— Ні, ні, ні, з якої речі?

— Ви хочете зі мною зайти у сперечку? — посміхнувшись, запитав Воланд.

Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав’язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:

— А ось чого я не збагну… Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?

— Святкову ніч приємно трохи і притримати, — відповів Воланд. — Ну, нехай вам щастить!

Марґарита молитовно простягла обидві руки до Воланда, але не насміла наблизитися до нього і тихо вигукнула:

— Прощайте! Прощайте!

— До побачення, — сказав Воланд.

І Марґарита в чорній киреї, майстер у лікарняному халаті вийшли в передпокій ювеліршиної квартири, в якому горіла свічка і де їх дожидався Воландів почет. Коли пішли з передпокою, Ґелла несла валізу, в якій був роман і небагатий скарб Марґарити Миколаївни, а кіт допомагав Ґеллі. Коло дверей квартири Коров’єв розпрощався і зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли проходили майданчик третього поверху, щось м’яко стукнуло, але на це ніхто не звернув уваги. Коло надвірних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, а вийшовши у двір, в який не заглядав місяць, усі побачили заснулого на ґанкові й, певно, заснулого мертвецьким сном, чоловіка в чоботях і кепці, а також велику чорну машину з погашеними фарами, що стояла коло під’їзду. Через переднє скло невиразно проглядали обриси грака.

Вже збиралися сідати, коли Марґарита у відчаї неголосно зойкнула:

— Боже, я загубила підкову!

— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — й зачекайте на мене. Я зараз повернуся, лише з’ясую, в чому тут справа. — І він пішов назад у двері.

Справа ж була ось у чому: за якийсь там час перед виходом Марґарити і майстра з їхніми проводжатими з квартири № 48, що містилася під ювеліршиною, вийшла на сходи висхла жіночка з бідоном і з сумкою в руках. Це була якраз та сама Аннушка, що в середу розлила, на лихо Берліозові, соняшникову олію біля турнікета.

  132