Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:
— Істинним… тобто, я хочу сказати… ваша ясновель… зараз же після обід… — Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.
— Добре, додому! — сказав той, і Варенуха розтанув.
— Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, — наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.
Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:
— Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?
— У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Марґариті, — мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.
— А ваш роман? Пілат?
— Він мені осоружний, цей роман, — відповів майстер, — я забагато натерпівся через нього.
— Я благаю тебе, — жалібно попросила Марґарита, — не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. — Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: — Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.
— Але ж потрібно щось змальовувати? — говорив Воланд. — Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.
Майстер посміхнувся.
— Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.
— А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.
— Залюбки, залюбки, — відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: — Вона дійде розуму, покине мене…
— Не думаю, — крізь зуби процідив Воланд і вів далі: — Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і злидарювати?
Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:
— Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.
— Те, що ви нашептали йому, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще несподіванки.
— Це дуже сумно, — відповів майстер.
— Ні, ні, це не сумно, — сказав Воланд, — нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?
— Що ви, о, що ви, мессіре!..
— Так візьміть же це від мене на спомин, — сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.
— Ні, ні, ні, з якої речі?
— Ви хочете зі мною зайти у сперечку? — посміхнувшись, запитав Воланд.
Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав’язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:
— А ось чого я не збагну… Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?
— Святкову ніч приємно трохи і притримати, — відповів Воланд. — Ну, нехай вам щастить!
Марґарита молитовно простягла обидві руки до Воланда, але не насміла наблизитися до нього і тихо вигукнула:
— Прощайте! Прощайте!
— До побачення, — сказав Воланд.
І Марґарита в чорній киреї, майстер у лікарняному халаті вийшли в передпокій ювеліршиної квартири, в якому горіла свічка і де їх дожидався Воландів почет. Коли пішли з передпокою, Ґелла несла валізу, в якій був роман і небагатий скарб Марґарити Миколаївни, а кіт допомагав Ґеллі. Коло дверей квартири Коров’єв розпрощався і зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли проходили майданчик третього поверху, щось м’яко стукнуло, але на це ніхто не звернув уваги. Коло надвірних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, а вийшовши у двір, в який не заглядав місяць, усі побачили заснулого на ґанкові й, певно, заснулого мертвецьким сном, чоловіка в чоботях і кепці, а також велику чорну машину з погашеними фарами, що стояла коло під’їзду. Через переднє скло невиразно проглядали обриси грака.
Вже збиралися сідати, коли Марґарита у відчаї неголосно зойкнула:
— Боже, я загубила підкову!
— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — й зачекайте на мене. Я зараз повернуся, лише з’ясую, в чому тут справа. — І він пішов назад у двері.
Справа ж була ось у чому: за якийсь там час перед виходом Марґарити і майстра з їхніми проводжатими з квартири № 48, що містилася під ювеліршиною, вийшла на сходи висхла жіночка з бідоном і з сумкою в руках. Це була якраз та сама Аннушка, що в середу розлила, на лихо Берліозові, соняшникову олію біля турнікета.