— Так.
Коров’єв пошпурив історію хвороби в камін.
— Нема документа, нема й людини, — вдоволено казав Коров’єв, — а це домова книга вашого забудовника?
— Так…
— Кого прописано в ній? Алоїзія Могарича? — Коров’єв дмухнув на сторінку домової книги. — Раз, і нема його, і, майте на увазі, — не було. А коли цей забудовник дивуватиметься, скажіть, що йому Алоїзій наснився. Могарич? Який там Могарич? Жодного Могарича не було! — Тут прошнурована книга щезла з рук Коров’єва. — І ось вона вже на столі в забудовника.
— Ви правильно сказали, — говорив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, — що раз нема документа, нема й людини. Ото саме мене й нема, в мене немає документа.
— Я вибачаюсь, — гукнув Коров’єв, — це якраз галюцинація, ось він, ваш документ, — і Коров’єв подав майстрові документ. Потім він закотив очі й солодко прошепотів Марґариті: — А ось і ваші маєтності, Марґарито Миколаївно, — і передав Марґариті зошит з пообсмалюваними краями, висхлу троянду, фотографію та, з особливою дбайливістю, ощадну книжку, — десять тисяч, як ви зволили внести, Марґарито Миколаївно. Нам чужого не треба.
— Мені швидше лапи повідсихають, аніж я доторкнусь до чужого, — набундючившись, вигукнув кіт, топчучись на валізі, щоб убгати в неї всі примірники нефортунного роману.
— І ваш документик також, — вів далі Коров’єв, подаючи Марґариті документ, а потім, звертаючись до Воланда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!
— Ні, не все, — озвався Воланд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя дорога донно, подіти ваш почет? Мені особисто він не потрібен.
Тут у розчинені двері вбігла Наташа, як була гола, сплеснула руками і загукала до Марґарити:
— Зичу щастя, Марґарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Марґарити: — А я ж усе знала, куди ви ходите.
— Хатні робітниці все знають, — докинув кіт, багатозначно піднімаючи лапу, — це помилка гадати, що вони сліпі.
— Чого ти хочеш, Наташо? — спитала Марґарита. — Повертайся на віллу.
— Серденько, Марґарито Миколаївно, — благально заговорила Наташа і стала на коліна, — упросіть їх, — вона зиркнула на Воланда, — щоб мене відьмою залишили. Не хочу я більше на віллу. Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мені добродій Жак учора на балу освідчилися. — Наташа розтулила кулак і показала якісь золоті монети.
Марґарита звернула запитальний погляд до Воланда. Той кивнув головою. Тоді Наташа кинулася на шию Марґариті, лунко її розцілувала і з переможним гуком вилетіла у вікно.
На місці Наташі опинився Микола Іванович. Він прибрав свою колишню людську подобу, але був надзвичайно похмурий і навіть, напевно, лихий.
— Ось кого з особливим задоволенням відпущу, — сказав Воланд, з відразою дивлячись на Миколу Івановича, — з винятковим задоволенням, настільки він тут зайвий.
— Я дуже прошу видати мені посвідку, — заговорив, дико оглядаючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув попередню ніч.
— А для чого? — суворо запитав кіт.
— А для того, щоб надати міліції й дружині, — твердо проказав Микола Іванович.
— Посвідок ми звичайно не видаємо, — відповів кіт, насупившись, — але для вас, нехай уже так, зробимо виняток.
І не встиг Микола Іванович опам’ятатися, як гола Ґелла вже. сиділа за друкарською машинкою, а кіт диктував їй.
— Цим свідчиться, що пред’явник сього Микола Іванович перебув згадану ніч на балу в сатани, бувши залучений туди як засіб для пересування… постав, Ґелло, дужку! В дужці пиши «кнур». Підпис — Бегемот.
— А дату? — пискнув Микола Іванович.
— Дат ми не ставимо, з датою папір втратить чинність, — озвався кіт, розмашисто підписав документ, звідкись дістав печатку, професійно похукав на неї, відтиснув на папері слово «сплачено» і вручив папір Миколі Івановичу. Після цього Микола Іванович безслідно щез, а на його місці з’явився новий несподіваний чоловік,
— А це ще хто? — гидливо запитав Воланд, рукою затуляючись від світла свічок.
Варенуха опустив голову, зітхнув і тихо сказав:
— Відпустіть назад. Не можу бути вампіром. Адже я тоді Римського мало не на смерть з Ґеллою перепудив. А я не охочий до крові. Відпустіть.
— Що це ще за маячня? — спитав, морщачи лице, Воланд. — Який такий Римський? Що це за нісенітниця?
— Не клопочіться, мессіре, — озвався Азазелло і звернувся до Варенухи: — Грубіянити не треба по телефону. Брехати не треба по телефону. Зрозуміло? Не будете до такого більше вдаватися?