ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>

В сетях соблазна

Симпатичный роман. Очередная сказка о Золушке >>>>>

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>




  61  

— Паліть! — спокійно сказав Залусківський. — Викуріть малу стерву з хати. Ми їй жопу розірвемо!

Мамка татка відштовхнула, побігла до сараю. Вила вхопила. Стала перед хатою.

— Ой! Ви тільки подивіться! — заверещала Ничипориха. — За ікону вже не хапається! Вилами поколоти нас вирішила! Стерво! Стерво! І дочка твоя — стерво! Закрутила голову і Сашкові, й Романові. Згубила хлопця! Згубила чоловіка, падлюка… Тепер, мабуть, ворожить, аби все село повиздихало! Татко аж протверезів.

— Що вони кажуть, жінко? — мамці.

— А брешуть, — твердо відказала мамка. Очей із односельців не звела.

Татко насупився.

— Чого брешете?! — вигукнув. Із юрби полетіла лайка. Залусківський занервував.

— Ану цитьте! Сказав же — досить слів! Паліть хату! Катьку сюди давайте, а Льоньку з Даркою женіть геть! І вітер — як батогом: геть, геть, геть!

У татка аж щелепи заходили від люті:

— Та ти хто такий, щоб мою хату чіпати, йо… — загорлав — і до Залусківського.

А юрба ніби чекала. Зірвалася! До хати. Мамка кричить і вилами розмахує. Татко під Залусківським матюччя гне та у пику, у пику його. І вітер. Вітер ходить! Темно. Зовсім не видно. Тільки чути, як по мамчиній із татком хаті сусіди шастають — Катерину шукають.

— Нема її в хаті! — гукнув хтось.

Залусківський від татка відірвався — командує:

— Ми тут розберемося, а ти, Федька, візьми когось і пошукайте малу курву за селом. Ох, знаю, любить вона у копах ноги розсувати.

Федько друзяк гукнув, побігли за село. Аж — ніби день.

— Хата горить, будьте ви прокляті! — закричала мамка, а Тамарка з Раїсою її за грудки трясуть:

— Де твоя курва?

— Хата! Льончику! Хата горить… — кричить мамка.

— Ах ти ж паскуда! — татко вчепився у Залусківського. — Я тебе закопаю!

— Не закопаєш! — прохрипів Залусківський. І вітер. Вітер ходить. Із хати — на сарай. Корова заревла.

Свині верещать.

— Худобу рятуйте! — крикнула Тамарка. — Худоба ж ні при чому!

Хто до сараю кинувся, хто до загородки, за якою корова зі свинями метушилися.

А тут — Ничипориха. Як завиє:

— Горить… Хата горить!

Шанівці не зважають — на те й приперлися, щоб Льонькові з Даркою вечерю підігріти.

А вітер… Вітер ходить. Із сараю — на сусідню хату. Із сусідньої — далі…

— Шанівка горить! — тоненько заверещав Тарасик-першокласник.


Бігла Катерина, бігла — страшно гуло у вухах. Наче величезний бджолиний рій гнав до краю і зупинитися не дозволяв. До кургану добігла, обернулася — над селом заграва. І у вуха ще дужче — гу-у-у-у-у!

За курганом біля кущів присіла.

— Матусю…

Скільки так просиділа? Чує — голоси:

— Федька, а ти б хотів малу Катьку… того? — і голос — ніби батька Людчиного.

— Е-е-е, мені у свою жінку встромити ніколи, — Федір відказує. — А щоб у те худе коромисло… Дарма ми сюди приперлися. Мабуть, спалили малу в хаті, щоб не крутила задом. І — до кущів.

Катерина як закричить!.. І — геть по кущах і ямах.

— Та он вона, бля! — крикнув Людчин батько. — Хапай її!

Хапай!

Катерина мчала чимдуж і кричала — Бог рота не закривав. Кричала, як скажена, од страху. А мужики поночі — на той крик. І все ближче, ближче…

До лісочку за курганом добігла — задихнулася. Нема крику.

Впала, поповзла. Завмерла.

— Тут вона, бля! — чує голос Федора. — От паскуда! Нема чого робити, як бігати за нею по всьому лісові! І не хтів, а тепер, як доженемо, то спершу вставимо їй хуя! Хай знає, як мужиків дратувати…

Помовчав. Іще раз — Людчиному батькові:

— А що, куме, вставимо?

— А чого ж… Мені — хоч корові в зад… — той. Мужики розреготалися.

Катерину — ніби підкинув хтось і жбурнув світ за очі. Підскочила — і бігти.

Уже й небо почало чорноту відмивати, а Катерина все бігла.

Страшні голоси позаду давно затихли, мовби вимкнув їх хтось.

Ліс скінчився, чужі поля з обгорілою стернею промайнули, бур'яни, бур'яни, балка неглибока. За нею — мале озеро калюжею розлилося серед осоки. Зупинилася.

— Мамка вб'є! — заплакала. — Пальто нове геть усе заляпала… І почовгала до озера. Пальта зняла, водою плями повідмивала, рукавом витерла.

Одяглася. Знову заплакала.

— Де це я? Мама ж веліла за курганом чекати… І так сильно раптом їсти захотілося. Полізла в рюкзак:

— Овва! Та тут мама на півроку наскладала!

Повитягала все геть. Одежину перебрала. Ліфчика знайшла… Посміхнулася. Роздяглася до голого тіла, ліфчика вдягнула. Зверху кофту червону зі сріблястим комірчиком, штані джинсові… -… З вихилясиками, — згадала, як мамка обзивала кишеньки з ремінцями на штанях.

  61