Ноги — у ґумові чоботи. І заходилася їсти. Хліб, огірки, сало.
А як почала назад усе скидати — гроші знайшла. Перерахувала.
— Оце! — здивувалася. — Нащо стільки? Мені ж тільки до Шанівки добратися…
Згадала вголос про Шанівку — і переляк у горлі став. Перед очима — дядько Роман. А у вухах — зовсім і не його голос. «Як доженемо, то вставимо хуя, щоб не дратувала мужиків…»
— Мо', би сховатися десь… — прошепотіла. І пішла далі. Сонце осіннє крізь хмари продерлося.
За годину до порожньої розваленої ферми вийшла.
— Така сама, як біля баби Килини, — зраділа чогось.
Від ферми — дорога ґрунтова. Тверда, ніби щодня десятки вантажівок її прасують. Катерина повеселішала, йде дорогою, сама себе втішає:
— От і добре. Вийду до людей, попрошуся… Мо' хто пустить пожити.
Дорога вивела не до людей, а до широкого асфальтованого шляху. Катерина стала на узбіччі.
Аж вантажівка зупиняється. Кабіна — як величезний телевізор, причіп — як вагон. Із кабіни крізь скло, мов із екрану, на Катерину двоє старих дядьків дивляться: зовсім сивий кермо тримає, другий лису голову тре, ніби прокинувся тільки-но.
Підійшла ближче.
— Мо', підвезете?
— Сідай, — похмуро відповів лисий.
— Добрий день! — сіла у кабіну третьою, озирнулася. — Овва! У вас тут, дядьки, простору… цілий світ. Таж і високо…
Як на кургані. Вантажівка рушила.
Лисий дістав пляшку з мінеральною водою, відпив.
— У рот береш? — спитав байдуже. Катерина усміхнулася.
— Дякую, я їсти геть не хочу. Мама ось дала з собою. Лисий обернувся до сивого. Той реготнув.
— А я тобі казав… Хіба не бачив, що мале стоїть… Облиш її. Хіба мало сук на дорозі?
— Таж вона… — лисий проштрикнув Катерину поглядом. — Ти чого сіла? — спитав роздратовано…
— Підвезти попросила. А ви сказали: сідай, — повторила з острахом. — І куди тебе підвезти? — спитав сивий лагідніше.
— Зараз скаже — однаково! — пхикнув лисий. — Усі вони малолєтками прикидаються, суки придорожні!
Катерина зовсім перелякалася, полізла до рюкзака. Візитку Крупки-молодшого витягла.
— Та не однаково, не однаково. Ось! У Київ тре'… Там дядько мій живе. Він учений. Оце мама до нього направила, — чи то благала, чи то переконувала.
Лисий взяв візитку. — Ігор Богданович Крупка, — прочитав. — Кандидат історичних наук, експерт… Та в тебе крутий дядько, — сказав Катерині, тицьнув їй візитку. І — напарникові:
— Зупиняй! Хай вимітається.
— Та довеземо, — сивий каже. — Хай сидить собі.
— А як шльондру підберемо, то куди посадимо? Тобі на голову? — закричав лисий.
Катерина рюкзак до себе притисла, тремтить.
— Та вже під'їжджаємо, — засміявся сивий. — За десять кілометрів — роз'їзд у лісі. А там тобі… і кафе з шашликами, і душ за п'ять гривень, і кабінка, щоб посрати з папером. А курв тих… Більше, ніж шашликів у тому кафе і дерев у тому лісі!
Катерина духу набралася:
— Дядьки! Чуєте?! Мої висадіть мене, бо так страшно з вами…
Навіть лисий розчулився.
— Та не лякайся! Не обідимо! Тебе як звати?
— Катерина…
— А мене Роман. А його, — показав на сивого, — Леонід Ілліч. Як Брежнєва. Та ти, мабуть, і не чула про такого.
— Так мого татка звати, — відповіла Катерина.
На лисого зиркнула.
— А вас не можу Романом звати… — і сльози покотилися.
— От тобі маєш! — здивувався лисий. — Мало того, що целки по дорогах шляються, з пантелику збивають, так ще й утішай їх!
До Києва дісталися наступного ранку.
— Дякую вам дуже, — чемно вимовила Катерина. — Хай вам щастить на дорозі підбирати тільки тих, кого вам треба. Вибачайте, що я вам стрілася. Дядьки розсміялися.
— Та нічого! Ми свого не впустили! Тобі хай щастить, дівко!
— Дякую, дякую, — помахала рукою.
А як вантажівка рушила, перехрестила її вслід. Чисто як баба Килина саму її колись.
Баба Килина стояла біля мазанки й дивилася, як за пагорбом сходить чорним гаром Шанівка.
— От і смерть.
Похитала головою. Поповзла в мазанку. На постіль лягла, руки на грудях склала. Молитву зашепотіла.
А Рудий із Чубчиком іще довго ганялися за кролями, яких безвість скільки розбіглося по світі з кролятні Залусківського.
Передушили з десяток, а як награлися, голови у бік Шанівки витягли і давай вити. Їм у відповідь — шанівські собаки.