65 
— А може, ще паїв назбираю…
Тамарка вже до кіоску добігла. Розписки, документи й гроші до схованки вкинула, віконце відчинила. Стоїть, усміхається. Залусківський підійшов.
— Де бігала? — прямісінько в саму душу.
— Паї повикупляла… — Тамарка брехати не наважилася.
— Ах ти ж сучка! — розлютився Залусківський.
— У тебе вчуся, Ваню, — відповіла Тамарка. — Як хочеш, то перепродам… Мені вони…
Залусківський зубами скрипнув, пішов не обертаючись. — Іще прийдеш, — прошепотіла Тамарка йому в спину.
За тиждень у вигорілій Шанівці зосталися Льонька з Дариною й Ничипориха, яка лишилася без хати, без землі та без грошей. Баба пробувала вмовити Залусківського тепер не влаштовувати їй файний похорон, а краще грошиків підкинути, та Залусківський уперся:
— Я свого слова, бабо, не міняю, — відрубав.
— Ваня! Ти ж їдеш… — бідкалася Ничипориха. — Де я тебе шукати буду, як помру?
— Я тебе, бабо, сам знайду, — навіть не почервонів Залусківський.
— Обманув ти мене, Ваня, — заплакала баба. — Де мені тепер себе дівати? Хоч у колодязь стрибай, так гірко. — Їдь, бабо, до Килимівки, — порадив Залусківський. — Там люди. Не пропадеш. Мо', хтось пустить до себе. Чи в інтернат здавайся…
— В який іще інтернат?
— Для старолітніх, — Залусківський почухав потилицю і пішов геть. Навіть не попрощався.
Льонька пив, доки гроші не скінчилися. А тоді приліз до Дарини:
— Де жити будемо, жінко?
Дарина часу не гаяла: у неї і корова зі свинями під дахом, і колишня Катеринина кімната, де стіни вціліли, дошками накрита зверху.
— Тут і будемо, Льончику, — і заплакала.
Він аж протверезів. Зітхнув, насупився.
— Чуєш, Дарка… А може, до міста поїдемо? Чого нам тут удвох порпатися? — Їдь, коли хочеш, — відказала, — а я не можу. Раптом дитина повернеться? Тут чекати буду.
Льонька знову зітхнув. — Піду…
— Куди? — жінка йому.
— До Килимівки. Приведу Степана, хай допоможе свиню заколоти. М'ясо продамо, гроші будуть. — Іди…
Льонька пішов, а Дарина все лагодила стріху над Катерининою кімнатою. Потім дірки та щілини глиною замазала. Вийшла така собі мазанка серед згорілої хати.
— Якось перезимуємо, — прошепотіла. — Аби тільки дитина повернулася.
Ничипориха геть нічого не робила. Увесь день сиділа біля згарища й одно кивала головою, як заведена. На ніч тулилася в кутку зруйнованої хати, накривалася ковдрами й облізлим матрацом. А на ранок знову сідала біля згарища.
На третій день після того, як у Шанівці не лишилося нікого, Дарина прийшла до Ничипорихи. Принесла каші з гречки й молока.
— Бабо! Поїжте, бо впадете.
Ничипориха зиркнула на Дарину недобре:
— Пішла геть, курвина мати! — просичала. — Це ти у всьому винувата. Це твоє стерво все село попалило…
— Би сперечалася з вами, бабо, та сил нема, — відказала Дарина. — їсти будете?
Ничипориха оскаженіла, як змогла підхопилася, руки трясуться:
— Геть! Геть!..
Дарина миску з кашею і бідончик із молоком біля баби лишила та пішла, куди баба послала, — геть.
Надвечір Ничипориха виїла все чисто. Дарина мовчки забрала посуд, а назавтра знову прийшла. Тепер уже не вмовляла. Поставила і геть.
Льонька повернувся з Килимівки через три дні. П'яний і злий.
— Свиней здихався, — похвалився.
— Як це, Льончику? — Дарина пополотніла.
— А живцем продав. Завтра люди приїдуть і заберуть, — він їй.
— А… гроші де? — Дарина здогадувалася, та повірити не хтіла.
— Де, де… — пробурмотів Льонька — і завалився на постіль, де колись Катерина спала.
Дарина вийшла надвір. Озирнулася навкруги: дике поле… І заговорити нема до кого.
— Боже всемогутній, допоможи. Поверни дитину, бо не втримаюся. Не втримаюся і щось зле зроблю. Не можу більше. Сил нема… Ти ж глянь, Боже! Попіл… Нема села. Одні ми тут лишилися — я і Льончик. А ще баба… Змилуйся над нами. Зроби, Боже, щоб у Шанівку люди повернулися. Щоб дитина моя золота з ними прийшла, а я б зустріла її, до себе пригорнула, приголубила. Захиталася Дарина, на землю впала.
— А, може, хай би й не поверталася… Може, краще життя їй судилося. Може, піти мені, Боже, за нею слід у слід. Людей розпитати… Хтось же знає, де моя кровиночка…
Замовкла і ще довго лежала на холодній землі.
А за тиждень морози вдарили. Льонька свинячі гроші допив і на корову став поглядати. А Дарині наче байдуже. І слова впоперек не каже.
65 
