96 
— Ми вже стільки годин сперечалися, — заблагав знеможений Філд.
Вони пробалакали з раннього сніданку до полуденка і з полуденка до вечірнього чаю, переходячи з кімнати до кімнати (а їх було з десяток) і від доказу до доказу (а їх було десять десятків); обох кидало то в жар, то в холод і знов у жар.
— Річ ось у чому, — мовив нарешті Томас Вулф. — Я не можу тут залишатися, пане Філд. Я мушу повернутися. Це не мій час. Ви не мали права втручатися…
— Але…
— Моя робота була в самому розпалі, а найкращу свою книжку я ще й не починав — раптом ви хапаєте мене й переносите на триста років уперед. Покличте професора Боултона, пане Філд. Хай він посадить мене в свою машину, яка вона там є, і відправить назад, де мій час і моє місце. Більше я від вас нічого не хочу.
— Невже ти не хочеш побачити Марс?
— Ще й як! Але знаю, це не для мене. Вся моя робота ніде нанівець. На мене наляже ціла купа відчуттів, які я не зможу вмістити в свої книжки, коли повернуся додому.
— Ти не розумієш, Томе, ти просто не розумієш.
— Розумію чудово — ви егоїст.
— Егоїст? — перепитав старий. — Еге ж, ще й який! Заради себе й заради інших.
— Я хочу повернутися додому.
— Послухай, Томе…
— Покличте професора Боултона!
— Томе, мені дуже не хотілося тобі казати… Я сподівався, що не доведеться, що не буде такої потреби. Але ти позбавляєш мене вибору.
Старий простяг руку до завішеної стіни, відсунув завіску — з’явився великий білий екран — і почав крутити диск, набираючи якісь цифри; екран замиготів, ожив; вогні в кімнаті повільно згасли й перед очима виник цвинтар.
— Що ви робите? — різко запитав Вулф, ступнув уперед і втупився в екран.
— Я зовсім цього не хотів, — сказав старий, — Дивись.
Цвинтар лежав перед ними, освітлений літнім полуднем. З екрана війнуло жарким запахом літньої землі, теплого граніту, свіжістю струмка, що жебонів поруч. У кроні дерева цвірінькала якась пташина. Серед надгробків хиталися червоні й жовті квіти, екран рухався, небо оберталося, старий крутив диск, збільшуючи зображення… і раптом у самісінькій середині екрана виникла похмура гранітна брила; вона збільшується, наближається, заповнює все; вони вже більше нічого не бачать і не відчувають — і в напівтемній кімнаті Томас Вулф, підвівши очі, читає карбовані на граніті слова — один раз, і ще, і ще, і, задихаючись, перечитує знову, бо це його ім’я:
ТОМАС ВУЛФ
і дата його народження, і дата смерті, і в холодній кімнаті пахне духмяною зеленою папороттю.
— Вимкніть, — сказав він.
— Пробач, Томе.
— Та вимкніть же! Я цьому не вірю.
— Це правда.
Екран почорнів, на кімнату спустився нічний небозвід, вона стала ніби склепом, ледь відчувався останній подих квітів.
— Отже, я вже не прокинувся, — мовив Томас Вулф.
— Так. Ти вмер тоді, у вересні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.
— І не дописав книжки.
— Її видали інші, поставилися до неї надзвичайно дбайливо, зробили за тебе все, що треба.
— Я не дописав своєї книжки, не дописав!
— Та не побивайся ти так!
— Вам легко казати!
Старий не вмикав світла. Він не хотів бачити Тома отаким.
— Сядь-но, синку… Мовчанка.
— Томе!
Ані слова у відповідь.
— Слухай, синку. Може, вип’єш чогось?
Почулося зітхання, потім придушене гарчання, ніби застогнав поранений звір.
— Це несправедливо, нечесно! Я мав ще стільки зробити!
Він глухо заридав.
— Облиш, — проказав старий, — слухай. Слухай, що я скажу. Хіба ти не живий? Отут, зараз — ти живий. Ти дихаєш і відчуваєш, чи не так?
Том відповів не зразу.
— Так.
— Отже, — Філд у темряві нахилився вперед, — я переніс тебе сюди, Томе, я надаю тобі ще одну можливість. Місяць чи приблизно стільки. Думаєш, я тебе не оплакував? Я прочитав твої книжки, а тоді побачив надгробок, що його триста років точили вітри й дощі, і подумав — не стало такого таланту! Ця думка мене просто вбила, повір. Просто вбила! Я не шкодував грошей, аби якось дістатися до тебе. Ти маєш відстрочку; правда коротку, навіть дуже коротку. Професор Боултон каже, якщо дуже пощастить, ми зможемо тримати канали Часу вільними два місяці. Він триматиме їх для тебе два місяці, але не більше. Протягом цього відтинку часу ти мусиш написати книжку, Томе, ту книжку, яку ти мріяв написати, — ні, ні, синку, не ту, котру ти писав для своїх сучасників, вони всі вмерли й перетворилися на порох, і того вже не змінити. Ні, тепер ти створиш книжку для нас, живих, вона нам надзвичайно потрібна. Ти залишиш її нам заради самого себе, вона буде незрівнянно краща за всі твої попередні твори… адже ти її напишеш, Томе? Чи можеш ти на якихось два місяці забути той надгробок, лікарню й писати для нас? Ти ж напишеш її, Томе, напишеш?
96 
