ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Мода на невинность

Изумительно, волнительно, волшебно! Нет слов, одни эмоции. >>>>>

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>




  93  

Надворі — ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.

— Це не на горищі! — крикнув Генрі. — Це на подвір’ї!

— Ні, ні! — Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. — Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!

Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його й кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.

— Ось, ось, — схлипувала вона, прихилившись до дверей. — Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти! Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.

— Ти що, з глузду з’їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!

— Хай я з’їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут!

— Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!

— Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас…

Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал р.ідеофону. “Може, це Гелен мене викликає? — подумала пані Морріс. — Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?”

У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.

— Хто насмілився вдертися в мій дім? — гнівно закричав Генрі. — Хто там тупотить?

Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят пар ніг. П’ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.

— Сюди! — кричить унизу Мишка.

— Хто там? — загорлав Генрі. — Хто там унизу?

— Тс-с-с! Ой ні, ні, ні! — майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього. — Мовчи, мовчи. Може, вони підуть геть.

— Мамцю! — кличе Мишка. — Татку! Тиша.

— Де ви?

Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Вгору по сходах. Це Мишка їх веде.

— Мамусю! — Непевне мовчання. — Татку! — Чекання, тиша.

Гудіння. Хода на сходах, що ведуть на гори-ш,е. Попереду — легка хода Мишки.

На горищі батько й мати мовчки пригорнулися одне до одного. Їх проймає дрож. Електричне дзижчання; крізь шпарину під дверима зненацька блиснуло дивне холодне світло; ріл-кий незнайомий запах; якийсь чужий, нетерплячий голос Мишки — все це, нарешті, пройняло і Генрі Морріса. Він стояв поряд із дружиною в похмурій тиші, і його трусило.

— Мамцю! Татку!

Хода. Неголосне дзижчання. Плавиться замок на горищних дверях. Двері — навстіж.

Мишка заглядає всередину, за нею бовваніють високі сині тіні.

— Цур-цура, я знайшла! — каже Мишка.

ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ Й ПРО ЗЕМЛЮ

Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, яких ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.

— От і все, — промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. — Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка.

2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць — та кому ж це до снаги! Багато хто брався — і жоден сучасний автор не зміг.

“Космос надто безмежний, — думав він, — міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Однак інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя”.

Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався піхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку…

О дев’ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.

— Приїздіть негайно! — кричав він.

Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять. Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті — скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся.

  93