91 
— П’яту колону, — сказала мати.
— Еге ж, так він і каже. А вони не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти помічників.
— І не дивно. Адже ми дуже сильні, — засміялася мати, прибираючи посуд.
Мишка сиділа, втупившись у стіл, мов бачила перед собою все, про що розповідала.
— А потім одного чудового дня, — вела вона далі театральним шепотом, — вони згадали про дітей!
— Он як! — захоплено вигукнула пані Морріс.
— Еге ж, і вони придумали таке: дорослі завжди чимсь заклопотані, вони не заглядають під трояндові кущі, не шукають нічого в траві.
— Хіба що збирають гриби чи равликів.
— І потім він щось казав про ми… міри.
— Ми-міри?
— Еге ж, ви-ми-міри!
— Виміри?
— Так! Їх аж чотири! І ще казав про дітей до дев’яти років і про уяву. Він дуже смішно розмовляє.
Ця балаканина вже починала набридати пані Морріс.
— Авжеж, це, певне, таки смішно. Але твій Дрілл чекає. Вже пізно, отже, коли хочеш устигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба і вмитися.
— От іще, вмиватися! — пробурчала Мишка.
— Обов’язково! І чому це діти так бояться води? За всіх часів діти ненавиділи мити вуха.
— Дрілл каже, що мені більше не треба буде вмиватися, — промовила Мишка.
— Он воно що!
— Він усім дітям так сказав. Ніяких купань. І лягати спати можна буде аж після десятої, І в суботу по телевізору можна буде дивитися дві програми!
— Ну то хай пан Дрілл не каже, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір’ю і…
Мишка рушила до дверей.
— Є двоє таких поганих хлопців, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі. І весь час глузують з нас, Вони ще гірші за батьків. Навіть не вірять у Дрілла. Такі кривляки. Задаються, аякже, бо великі. Могли б бути трохи розумніші. Подумаєш, самі недавно були маленькі. Я їх ненавиджу більше за інших. Ми їх одразу ж уб’ємо.
— А потім нас із татом?
— Дрілл каже, ви небезпечні. Знаєш чому? Бо ви не вірите в марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, а й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, буду королевого.
Вона прочинила двері.
— Мамцю!
— Що?
— А що таке ло… логі-ка?
— Логіка? Розумієш, дитинко, це коли людина вміє розібратися, що правильно, а що ні.
— Дрілл і про це казав, — зауважила Мишка. — А що таке — бути сприй-нят-ли-вим?
— вона ледве вимовила таке довжелезне слово.
— А це… — мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу. — Це означає — бути дитиною.
— Дякую за обід! — Мишка вибігла, але тут-таки просунула голову в двері. — Я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, правда!
— Спасибі й за це, — відповіла мати.
Бах! — грюкнули двері.
О четвертій годині задзижчав відеофон. Пані Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.
— Здрастуй, Гелен! — привіталася вона.
— Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?
— Добре. А в Скрентоні? Ти ніби змарніла.
— І ти. Сама знаєш, діти. Плутаються під ногами.
Пані Морріс зітхнула.
— Ось і Мишка теж. У них тут вторгнення.
Гелен засміялася.
— Ваші малюки теж захопилися цією грою?
— О господи, так! А завтра всі схибнуться на головоломках чи механічних “класах”. Невже ми у сорок восьмому були такі самі нестерпні?
— Ще гірші. Грали в японців і нацистів. Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Просто дівчисько-шибеник!
— Батьки звикають пропускати все повз вуха.
Мовчанка.
— Що сталося, Мері?
Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі; повільно, задумливо облизнула вуста.
— Га? — здригнулася вона. — Так, нічого. Просто, подумала про все це. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Дурниці. То про що ми балакали?
— Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика на ім’я… Дрілл, так, здається, його звати.
— Певне, це в них якась нова модна гра. Моя Мишка теж захопилася цим Дріллом.
— От не думала, що це вже й до Нью-Йорка дійшло. Либонь, передається від одного до іншого. Якась пошесть. Я щойно розмовляла з Джозефіною, вона каже, що її діти теж схибнулися на новій грі, а це ж Бостон. Всю країну охопило.
До кухні вбігла Мишка напитися води. Пані Морріс обернулася.
— Ну, як справи?
— Майже все готове, — відповіла Мишка.
— Чудово! А це що таке?
— Це така іграшка, — відказала Мишка. — Дивись!
На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і… кулька щезла.
— Бачила? — запитала Мишка. — Гопля! — Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.
91 
