ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Мода на невинность

Изумительно, волнительно, волшебно! Нет слов, одни эмоции. >>>>>

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>




  92  

— Ану ще, — попросила мати.

— Не можу. О п’ятій по обіді — вторгнення. Бувай! — І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.

З екрана сміялася Гелен.

— Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, ало нічого не вийшло.

— Ти не сприй-нят-ли-ва, — сказала пані Морріс.

— Що?

— А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелен?

— Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим…

Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ґанок.

— Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?

Мишка схилилася до трояндового куща.

— Еге. Вопа боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.

— І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!

Мишка крутнулася, перелякана й зла.

— Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.

— Ти набила Пеггі-Енн?

— Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона… ну, просто боягузка.

Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.

— Ось сюди і ще сюди, — бурмотіла Мишка.

— Що там трапилося? — запитала пані Морріс.

— Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.

— Може, допомогти?

— Ні, спасибі. Я сама.

— Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.

Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло й відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося — і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду — ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі слова, примушування — зроби те чи оте? Хтозна… Може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу, — великим, нетямущим і непохитним диктаторам?

Спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, наче вся вулиця чогось чекала.

П’ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: “П’ять годин, п’ять годин — всі готові, як один” — і замовк.

Призначена годгпіа.

Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!

По доріжці зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася. Її чоловік виліз з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишку, яка ще поралася біля своєї роботи. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, дивлячись на дітей. Потім зійшов на ґанок.

— Добрий вечір, люба.

— Добрий вечір, Генрі.

Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Надто тихо.

Чоловік вибіги люльку і знову натоптав її тютюном.

— Чудовий сьогодні день. Живеш і радієш.

Дз-з-з.

— Що це? — запитав Генрі.

— Не знаю.

Вона схопилася на рівні, очі округлилися. Хотіла щось сказати — і не сказала. Смішно. Це нерви.

— Діти там нічого не накоять? — проказала вона. — Може, затіяли якусь небезпечну забаву?

— Та ні, в них там тільки труби й молотки. А що?

— Ніяких електричних приладів?

— Нічого такого, — відповів Генрі. — Я дивився.

Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.

— Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм… — Вона примружилася. — Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра. — Вона нервово засміялася.

Дзижчання поголоснішало.

— Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.

Вибух!

Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір’ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.

Пані Морріс відчайдушно закричала.

— Там, нагорі! — безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.

Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.

— На горищі! — кричала вона. — Це там! Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути… о боже!

  92