Особенно,... 
260 
— Люба добродійко, — мовила пані Бонасьє, — пробачте, що я відволікаю вас од ваших дум! Але що ви мені порадите робити? Боже мій! Ви краще за мене знаєте життя, тож говоріть, я слухаю вас.
— Перш за все, — сказала міледі, — я можу й помилитись. Не виключено, що Д'Артаньян та його друзі таки приїдуть вам на допомогу.
— О! Це була б занадто велика радість! — вигукнула пані Бонасьє. — Таке щастя не для мене!
— Ну, ви самі розумієте, що це лише питання часу, своєрідне змагання — хто приїде перший. Коли ваші друзі встигнуть раніше — ви врятовані; коли ж кардиналові прибічники випередять їх — ви загинули.
— О так, так, загинула безповоротно! Що ж мені робити. Що робити?
— Власне, є один засіб, дуже простий і природний…
— Який?
— Чекати, затаївшись десь недалечко, щоб з'ясувати, хто ті люди, які приїдуть по вас.
— Та де ж чекати?
— О-о, це легко вирішити! Я сама переховуватимусь за кілька льє звідси, чекаючи братового повернення. Коли хочете, я заберу вас з собою, ми сховаємось і чекатимемо разом.
— Але мені не дозволять вийти звідси, я тут майже як полонянка.
— Всі певні, що я маю виїхати за наказом кардинала, тож ніхто не подумає, що ви з власної волі вирішили супроводити мене.
— І що з того?
— А те, що карета під'їде до дверей, ви попрощаєтеся зі мною і станете на приступку, щоб востаннє обняти мене. Лакей мого брата, заздалегідь попереджений про все, дасть знак поштареві, й ми помчимо навскач.
— А Д'Артаньян? Що, коли приїде Д'Артаньян?
— Хіба ми не дізнаємося про це?
— В. який спосіб?
— Немає нічого простішого. Ми вирядимо до Бетюна лакея мого брата, якому, повторюю, цілком можна довіритись, він перевдягнеться й оселиться десь навпроти монастиря. Якщо це будуть кардиналові посланці, він не рушить з місця, якщо ж приїдуть Д'Артаньян та його друзі, він приведе їх до нас.
— А хіба він їх знає?
— Безперечно: адже він не раз бачив їх у мене в домі.
— Так, так, ви маєте слушність. Авжеж, усе складається на краще! Тільки не треба їхати надто далеко звідси.
— Щонайбільше за сім-вісім льє. Ми оселимось десь поблизу кордону й при першій же тривозі покинемо Францію.
— А що робити до того?
— Чекати.
— А як вони приїдуть?
— Карета мого брата прибуде раніше.
— А якщо мене не буде поруч, коли вас забиратимуть? Скажімо, я обідатиму або вечерятиму.
— Зробіть одну річ. — Яку?
— Попросіть у нашої доброї абатиси дозволу обідати й вечеряти разом зі мною, щоб нам якомога менше розлучатись одна з одною.
— А чи дозволить вона?
— Чом би й ні?
— О, це чудово! Ми весь час будемо разом!
— Ідіть і домовтеся з нею про все. Мене болить голова, я трохи погуляю в саду.
— Де я вас знайду?
— Тут, за годину!
— Тут, за годину! О, ви така прихильна до мене; дякую вам.
— Як же мені не бути прихильною до вас? Та коли б навіть ви не були такою гарною й чарівною, хіба ви не подруга одного з моїх найкращих друзів!
— Любий Д'Артаньян! О, як він дякуватиме вам за все!
— Сподіваюсь. Ну, про все домовлено; ходімо вниз.
— Ви йдете до саду?
— Так.
— Пройдіть оцим коридором і спустіться по маленьких сходах. Вони виведуть вас просто в сад.
— Чудово! Дякую вам.
Жінки привітно всміхнулись одна до одної й розійшлися в різні боки.
Міледі казала правду: ЇЇ таки боліла голова. Непевні заміри хаотично юрмились у мозку. Їй треба було залишитись на самоті, щоб зібратися з думками. Вона непевно уявляла собі майбутнє; але їй досить було трохи тиші й спокою, щоб з уривків думок і неясних бажань скласти чіткий план дій.
Передусім вона мала якнайшвидше викрасти пані Бонасьє, сховати її в надійному місці і, в разі необхідності, тримати там заложницею.
Міледі вже почала сумніватися в наслідках цієї відчайдушної боротьби, в яку її вороги вкладали стільки ж наполегливості, скільки вона жорстокості.
До того ж, міледі відчувала — як дехто відчуває наближення грози, — що розв'язка ось-ось настане й що вона неминуче буде жахливою.
Найголовніше, як ми вже сказали, для міледі було викрасти пані Бонасьє. Адже Д'Артаньян палко кохає пані Бонасьє; життя коханої жінки становить для нього цінність куди більшу, ніж власне.
На випадок, якби міледі спіткала невдача, то, маючи пані Бонасьє заложницею, вона вступила б у переговори і, безперечно, домоглася б необхідних поступок.
260 
