Особенно,... 
257 
— Так, безперечно, так! — мовила міледі, віддаючи пані Бонасьє листа й знову задумливо схиляючи голову. Аж тут вони почули кінський тупіт.
— Ах! — вигукнула пані Бонасьє, кидаючись до вікна. — Невже це він?
Міледі лишилася в ліжку, заклякла й заніміла. Стільки несподіванок звалилось на неї одразу, що вона вперше в житті розгубилася.
— Він! Він! Невже це він? — шепотіла міледі, втупивши нерухомий погляд перед себе.
— На жаль, це не він! — мовила пані Бонасьє. — Це якийсь не знайомий мені вершник. Проте він, здається, мчить саме до нас. Так, він стримує коня, зупиняється біля воріт, дзвонить.
Міледі скочила з ліжка.
— Ви й справді певні, що це не він? — спитала вона.
— Певна.
— Може, ви не розгледіли його?
— Ба ні! Коли б я побачила хоч саме перо на його капелюсі або хоч краєчок плаща, я б ураз його впізнала!
Міледі похапцем одяглася.
— Це байдуже! Адже ви самі сказали, що незнайомець їде сюди?
— Так, він уже проминув ворота.
— Це або по вас, або по мене.
— Ах, Боже мій! Як це вас схвилювало!
— Мушу признатися, я не така довірлива, як ви; я ладна всього чекати від кардинала.
— Тсс! — зупинила її пані Бонасьє. — Сюди йдуть! Справді, двері відчинились, і на порозі стала абатиса.
— Це ви приїхали з Булоні? — спитала вона у міледі.
— Атож, — відповіла міледі, намагаючись опанувати себе. — Хто хоче мене бачити?
— Якийсь незнайомець; він одмовляється себе назвати, але каже, що прибув за дорученням кардинала.
— І він хоче говорити зі мною? — спитала міледі.
— Він хоче говорити з дамою, що приїхала з Булоні.
— Будь ласка, попросіть його сюди, добродійко.
— О Боже мій! Боже мій! — жахнулась пані Бонасьє. — Він, певно, привіз якусь лиху звістку!
— Боюсь, що так.
— Я залишу вас із цим незнайомцем, проте коли він поїде, я, з вашої ласки, знову прийду до вас.
— О, прошу вас! Абатиса й пані Бонасьє вийшли з кімнати.
Лишившись сама, міледі прикипіла очима до дверей. За якусь мить на сходах лунко продзвеніли остроги, потім двері відчинились і на порозі став незнайомець.
Міледі радісно скрикнула. Цей незнайомець був граф де Рошфор, душею й тілом відданий його високопреосвященству.
XXXII. Два різновиди демонів
— А! Вигукнули водночас Рошфор і міледі. — Це ви?!
— Так, це я.
— І ви приїхали?.. — спитала міледі.
— З-під Ла-Рошелі, а ви?
— З Англії.
— Що з Бекінгемом?
— Помер або небезпечно поранений; коли я від'їздила, то ще не могла напевно довідатись. Один фанатик перед цим мав його вбити.
— Це й справді щасливий випадок! — усміхнувся Рошфор. — Він буде до вподоби його високопреосвященству. Чи повідомили ви його про те, що сталося?
— Я написала йому з Булоні. Але чому ви тут?
— Його високопреосвященство непокоїться, тож і відрядив мене розшукати вас.
— Я тільки вчора приїхала.
— А що ви робили з учорашнього дня?
— Я не гаяла часу.
— О, в цьому я не маю жодного сумніву!
— Знаєте, кого я тут зустріла? — Ні.
— Відгадайте.
— Як я можу відгадати?..
— Ту молоду жінку, яку королева звільнила з в'язниці.
— Ту молодичку, в яку закохався цей хлопчисько Д'Артаньян?
— Так, пані Бонасьє, місце перебування якої було невідоме кардиналові.
— Ну що ж! — сказав Рошфор. — От іще один щасливий випадок, до пари тому, першому. Пану кардиналові й справді щастить!
— Ви уявляєте собі моє здивування, — вела далі міледі, — коли я опинилась віч-на-віч з цією жінкою?
— Вона вас знає? — Ні.
— То ви для неї зовсім незнайома? Міледі всміхнулася.
— Я її найкращий друг!
— Присягаюсь честю, — мовив Рошфор, — тільки ви, моя люба графине, можете творити такі чудеса!
— І це дуже добре, що мені пощастило стати її другом, шевальє, — сказала міледі, — бо чи знаєте ви, що тут коїться?
— Ні.
— Завтра або післязавтра по неї мають приїхати з наказом королеви.
— Он воно що! А хто саме?
— Д'Артаньян та його друзі.
— Вони таки діждуться, що ми змушені будемо запроторити їх до Бастилії!
— Чому цього не зроблено й досі?
— Нічого не вдієш! Пан кардинал ставиться до цих людей з якоюсь дивною прихильністю.
— Справді?
— Еге ж.
— Ну, то скажіть йому ось що, Рошфоре: скажіть йому, що ця четвірка підслухала нашу розмову в корчмі «Червоний Голубник»; скажіть, що після того, як він попрощався зі мною, один з них з'явився до мене й силоміць забрав охоронного листа, якого я дістала від кардинала; скажіть, що вони попередили лорда Вінтера про мій приїзд до Англії, що й цього разу вони мало не перешкодили мені виконати його доручення, так само, як раніше стали на заваді у справі з підвісками. Скажіть йому, що з цієї четвірки слід остерігатися лише двох — Д'Артаньяна й Атоса; скажіть, що третій, Араміс — коханий пані де Шеврез: його треба залишити живим — таємницю його ми знаємо, отож, він може бути нам корисним. Що ж до четвертого, Портоса, то це дурень, хлюст і йолоп, якого не варто брати до уваги.
257 
