26 
— Гаразд, гаразд, — з удаваною лагідністю говорив Берліоз і, підморгнувши зніченому поетові, якого зовсім не тішило чатування коло божевільного німця, кинувся до виходу з Патріарших, що вів на ріг Бронної та Єрмолаєвського провулка.
А професор відразу наче спам’ятався і прояснів.
— Михайле Олександровичу! — гукнув він навздогін Берліозові.
Той здригнувся, обернувсь, але заспокоїв себе думкою, що його ім’я та по батькові відомі професору теж з яких-небудь газет. А професор прокричав, склавши руки рупором:
— Якщо ваша згода, то ж звелю зараз же зателеграфувати вашому дядечкові в Київ.
І знову пересмикнуло Берліоза. Відки ж варіят знає про існування київського дядька? Адже про це в жодних газетах, безперечно, нічого не сказано. Еге-ге, чи не має рацію Бездомний? А що як документи ті липові? Який же бо предивний суб’єкт… Телефонувати, телефонувати! Негайно телефонувати! Його швидко виведуть на чисту воду!
І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.
Отут, біля самісінького виходу на Бронну, з лави назустріч редакторові підвівся такий самісінький громадянин, що тоді за сонячного ще світла зіткався з масної спекоти. Тільки зараз він був уже не прозірчастий, а звичайний, плотський, і в ранніх сутінках Берліоз виразно розгледів, що вусики у нього, наче куряче пір’я, очиці маленькі, іронічні й напівп’яні, а штанці картаті, підсмикані настільки, що видно було брудні білі шкарпетки.
Михайло Олександрович так і позадкував, але заспокоїв себе думкою, що це безглуздий збіг і що взагалі зараз про це нема коли мізкувати.
— Турнікет шукаєте, громадянине? — надтріснутим тенором спитав картатий тип. — Сюди, будьте ласкаві! Прямісінько, та й вийдете куди слід. З вас би за вказівку на чвертку… похмелитися… колишньому регенту! — блазнюючи, суб’єкт навідліт зняв свій жокейський картузик.
Берліоз не зупинився слухати прошака і кривляку регента, підбіг до турнікета й узявся за нього рукою. Провернувши його, він уже хотів був ступити на рейки, як в обличчя йому бризнуло червоне й біле світло: загорівсь у скляній скриньці напис — «Стережись трамвая!»
Тієї ж миті підлетів цей трамвай, що завертав новою колією з Єрмолаєвського на Бронну. Повернувши й вийшовши на пряму, він раптом засвітився зсередини електрикою, скреготнув і наддав швидкості.
Обережний Берліоз, хоча й стояв у безпечному місці, вирішив повернутися за огорожу, переніс руку на вертушці, ступив крок назад. І відразу його рука посковзнулась і сприснула, нога невтримно, як по льоду, поїхала по брукові, що похило сходив до рейок, другу ногу підкинуло, і Берліоза швиргонуло на колію.
Намагаючись за щось ухопитися, Берліоз упав навзнак, злегка вдарившись потилицею об брук, і встиг побачити у височині, але праворуч чи ліворуч — він уже не збагнув, — підзолочений місяць. Він устиг перевернутися на бік, відчайдушним рухом відразу підтягнувши ноги до живота, і, перевернувшись, угледів зовсім біле від жаху обличчя жінки-вагоновожатої та її червону пов’язку, які нестримно летіли на нього. Берліоз не скрикнув, але довкола нього розпачливими жіночими голосами заверещала вся вулиця. Водійка смиконула електричне гальмо, вагон сів носом на землю, після цього відразу підскочив, і з його вікон із тріском та дзвоном посипалися шибки. Цієї миті в Берліозовому мозкові хтось несамовито гукнув — «Невже?..» Ще раз, і востаннє, змигнув місяць, але вже розвалюючись на шматки, і затим стало темно.
Трамвай накрив Берліоза, і в бік штахет Патріаршої алеї викинуло на брукований схил круглу темну річ. Скотившись із цього схилу, вона заскакала по каменях бруківки Бронної.
Це була відрізана Берліозова голова.
Розділ 4
ГОНИТВА
Вщухли істеричні жіночі зойки, відсюрчали свистки міліції, дві санітарні машини забрали: одна — безголове тіло і відрізану голову в морг, друга — поранену уламками скла красуню вожату, двірники в білих фартухах прибрали скал-ля і засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лаву, не добігши до турнікета, так і залишився на ній.
Кілька разів силкувався він підвестись, але ноги його не слухалися — Бездомного ніби як розбив параліч.
Поет метнувся до турнікета, щойно почув перший зойк, і бачив, як голова підскакує на бруківці. Від цього він так знетямився, що, упавши на лаву, вкусив себе за руку до крові. Про божевільного німця він, певна річ, забув і намагався лишень збагнути одне, як це може бути, що ось тільки-но він говорив з Берліозом, а за хвилину — голова…
26 
