ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>

В сетях соблазна

Симпатичный роман. Очередная сказка о Золушке >>>>>

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>




  27  

Розхвильовані люди шмигали повз поета алеєю, щось вигукуючи, але Іван Миколайович їх слів не сприймав.

Та нараз коло нього зіштовхнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса і простоволоса, загукала над самісіньким вухом поета іншій жінці таке:

— Аннушка, наша Аннушка! З Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрову пляшку об вертушку й розгокай! Всю спідницю загидила… Вже вона лаялася, лаялась! А він, бідолашний, отож послизнувся та й поїхав на рейки…

З усього, що вигукувала жінка, в розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося одне слово: «Аннушка»…

— Аннушка… Аннушка?.. — забурмотів поет, тривожно озираючись. — Стривайте, стривайте…

До слова «Аннушка» прив’язалося слово «олія», а потім чомусь «Понтій Пілат». Пілата поет відкинув і почав в’язати ланцюжок від слова «Аннушка». І ланцюжок цей зв’язався дуже швидко і відразу допровадив до божевільного професора.

Он воно що! Він же сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. І ось маєте, воно таки не відбудеться! Це ще не все: він просто так і сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була жінка?! Що ж це таке? Га?!

Не лишалось і на макове зерно сумніву в тому, що таємничий консультант достеменно знав наперед усю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві гадки прошили мозок поета. Перша: «Він зовсім не божевільний! Усе це дурниці!», і друга: «Чи не сам він і підлаштував усе це?!»

Але, дозвольте запитати, яким чином?!

— Е, ні! Про це ми дізнаємося!

На превелику силу Іван Миколайович підвівся з лави і метнувся назад, туди, де мав розмову з професором. І він побачив, що той, на щастя, ще не втік.

На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що консультант стоїть, тримаючи під пахвою не тростину, а шпагу.

Колишній регент-причепа сидів на тому самому місці, де недавно сидів сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на носа вадимо непотрібне пенсне, в якому одного скельця зовсім не було, а друге надтріснуло. Від цього картатий громадянин став ще бридкіший, аніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях на рейки.

З похололим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався, що жодних ознак божевілля в цьому обличчі немає і не було.

— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо спитав Іван.

Чужоземець насупився, глянув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:

— Не розумій… по-вашому говарит…

— Вони не розуміють! — встряв з лави регент, хоча ніхто його не просив тлумачити слова чужоземця.

— Не прикидайтеся! — грізно сказана Іван і відчув, як під грудьми в нього похололо. — Ви щойно чудово говорили по-нашому. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця і шпигун! Документи! — грізно сказав Іван.

Загадковий професор скривив гидливо і без того кривий рот і стенув плечима.

— Громадянине! — знову встряв мерзенний регент. — Навіщо ви дратуєте інтуриста? За таке ви якнайсуворіше відповісте! — А підозрілий професор набундючився, повернувся і пішов геть від Івана.

Іван відчув, що втрачає груш від йолами. Задихаючись він звернувся до регента:

— Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов’язані це зробити!

Регент надзвичайна пожвавився, схопився на ноги і заволав:

— Которий злочинець? Де він? Іноземний; злочинець? — очиці регента радісно заблищали. — Оцей? Та якщо він злочинець, то насамперед слід кричати: «Пробі!» А то він утече. Нумо, вдвох! Разом! — І регент роззявив писок.

Розгубившись, Іван послухався штукаря-регента і гукнув «пробі!», а регент його піддурив, нічого не крикнув.

Поодинокий, хрипкий Іванів вигук добрих наслідків не дав. Дві якісь дівулі шарпнулися від нього вбік, і він почув слово «п’яний!»

— А, так ти з ним у спілці? — проймаючись гнівом, прокричав Іван. — Ти що ж це, на глум мене братимеш? Пусти!

Іван мотнувся вправо, і регент — теж праворуч! Іван — наліво, і той негідник туди ж.

— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — шаленіючи, закричав Іван. — Я тебе самого віддам у руки міліції!

Іван намірився був схопити негідника за рукав, але промахнувся і нічогісінько не упіймав. Регент як. у землю увійшов.

Іван охнув, глянув удалину і побачив клятого невідомця. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того не сам. Більше ніж підозрілий регент устиг прилучитися до нього. Але й це ще не все: третім у цій компанії опинився, не знати звідки взявшись, кіт, величезний, мов кабан, чорний, як сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.

  27