Поки секретар збирав радців, прокуратор у захищеній від сонця темними завісами кімнаті відбув побачення з кимось невідомим, обличчя якого було напівприкрите каптуром, хоч у кімнаті сонячне проміння і не могло йому дозоляти. Побачення це було надзвичайно коротким. Прокуратор тихо сказав чоловікові кілька слів, після чого той подався собі геть, а Пілат через колонаду пройшов у сад.
Там у присутності всіх, кого хотів бачити, прокуратор урочисто й стримано ознаймив, що затверджує смертний вирок Ієшуа Га-Ноцрі, і офіційно звідався у членів Синедріону, кого із злочинців вони воліють лишити при житті. Діставши відповідь, що це Вар-равван, прокуратор сказав:
— То й гаразд, — та звелів секретареві тут-таки. записати це до протоколу, стис у руці пряжку, що її підняв секретар з піску, і врочисто промовив: — Пора!
Усі присутні рушили вниз широкими мармуровими сходами поміж трояндовими стінами, що точили запаморочливий аромат, опускаючись усе нижче й нижче до палацового муру, до брами, що виводила на великий, рівно вибрукуваний майдан, з протилежного краю якого видніли колони та статуї єршалаїмського гіподрому.
Тільки-но гурт вийшов з саду на майдан і піднявся на просторий кам’яний поміст, що панував над майданом, Пілат, розгледівшись крізь примружені повіки, визначився в довкіллі. Той простір, який він щойно перетяв від палацового муру до помосту, був безлюдний, але перед собою Пілат уже не побачив майдану — його поглинула юрба. Вона затопила б і поміст і той звільнений простір, якби не стримували її три лави себастійських вояків лівобіч Пілата і вояків ітурейської допоміжної когорти — правобіч.
Отож Пілат зійшов на поміст, несвідомо затискуючи в кулаці непотрібну пряжку і приплющуючи очі. Мружився прокуратор не тому, що сонце палило йому очі, ні! Він не хотів чогось бачити купку засуджених, що їх, він чудово це знав, зараз-таки слідом за ними виводять на поміст.
Щойно білий плащ із багряним підбоєм з’явивсь угорі на кам’яній брилі над крайкою людського моря, невидющому Пілатові вдарила у вуха звукова хвиля: «Га-а-а…» Вона почалася негучно, зародившись десь удалині біля гіподрому, потім зробилася громохкою і, потривавши декілька секунд, стала спадати. «Побачили мене», — подумав прокуратор. Хвиля не спала до найнижчого рівня і раптом почала знову наростати і, гойдаючись, піднеслася вище першої, і на другій хвилі, як на морському валу скипає піна, скипіли посвисти та окремі чутні крізь ревище жіночі зойки. «Це їх вивели на поміст, — подумав Пілат, — а зойки від того, що зачавили кількох жінок, коли стовписько подалося вперед».
Він перечікував, знаючи, що жодна сила не змусить замовкнути натовп, доки він не видихне всього, що нагромадилось у нього всередині, та не притишиться сам.
А коли та мить настала, прокуратор викинув угору правицю, і останній шум здуло з юрби.
Тоді Пілат набрав, скільки зміг, гарячого повітря у груди й закричав, і зірваний голос його понесло понад тисячами голів:
— Іменем кесаря імператора!..
Цю ж мить у вуха йому кілька разів гримнув залізний рубаний крик: у когортах, викинувши вгору списи та гасла, страхітливо прокричали вояки:
— Хай живе кесар!
Пілат задер голову й уткнувся обличчям просто в сонце. Під повіками в нього спалахнув зелений вогонь, від вогню зайнявся мозок, і над юрбою полетіли хрипкі арамейські слова:
— Чотирьох злочинців, заарештованих у Єршалаїмі за вбивства, підбурювання до заколоту й зневагу до законів та віри, засуджено до ганебної страти — вони мають бути повішені на стовпах! І ця страта зараз буде доконана на Лисій Горі! Імена злочинців — Дісмас, Гестас, Вар-равван і Га-Ноцрі. Ось вони перед вами!
Пілат вказав рукою правобіч, не бачачи злочинців, але знаючи, що вони там, на тому місці, де їм і належиться бути.
Юрба відповіла довгим гулом чи то подиву, чи то полегші. Коли ж гул цей загас, Пілат повів далі:
— Та стратять з них тільки трьох, бо за законом і звичаєм, на честь свята Пасхи одному із засуджених, за вибором Малого Синедріону і потвердженням римської влади, великодушний кесар-імператор повертає його нице життя!
Пілат вигукував ці слова і водночас наслухав, як на зміну гулові йде велика тиша. Тепер ні подиху, ні шелесту не долинало до його вух, і навіть настала така мить, коли Пілатові здалося, що все довкола взагалі щезло. Ненависне йому місто вимерло, й лише він один стоїть, спалюваний прямовисним промінням, упершись обличчям у небо. Пілат ще притримав тишу, а потім почав вигукувати: