ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>

В сетях соблазна

Симпатичный роман. Очередная сказка о Золушке >>>>>

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>




  28  

Іван пошвидкував за лиходіями і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже важко.

Трійця вмить проскочила провулок і була вже на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між втікачами і ним анітрохи не скорочувалася. Поет і не зчувся, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршало. Тут була вже штовханина, Іван наскочив на якихось перехожих, його вилаяли. А злочинницька ватага до того ж саме тепер вирішила вдатись до улюбленого бандитського заходу — тікати врозсип.

Регент з великою спритністю на ходу всвердлувався в автобус, який мчав до Арбатського майдану, і зслиз. Втративши одного з утікачів, Іван зосередив свою увагу на коті й побачив, як цей дивовижний кіт підійшов до приступки моторного вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно зсадив жінку, яка сторопіло верескнула, вчепився в поруччя і навіть спробував усучити кондукторці гривеник через відкрите з огляду на задуху вікно.

Поведінка кота так вразила Івана, що він нерушно завмер коло бакалійної крамниці на розі й наступної миті повторно, але значно дужче був вражений поведінкою кондукторки. Та, тільки-но побачила кота, що ліз у трамвай, з люттю, що аж трясла її, заволала:

— Котам не можна! З котами не можна! Дзуськи! Злізай, не то міліцію покличу!

Ані кондукторку, ані пасажирів не вразила сама сутність факту: не те, що кіт лізе в трамвай, у чому було б іще півбіди, а те, що він збирається платити!

Кіт виявився не лише платоспроможною, але й дисциплінованою твариною. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив атаку, знявся з приступки і сів на зупинці, розгладжуючи гривеником вуса. Але щойно кондукторка смикнула мотузку і трамвай рушив, кіт учинив, як кожен, кого виганяють з трамвая, але кому все ж таки потрібно їхати. Пропустивши повз себе три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходила зі стінки, і поїхав собі, заощадивши в такий спосіб гривеника.

Зосередившись на паскудному котові, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох — професора. Але, на щастя, той не встиг накивати п’ятами. Іван побачив сірий берет у натовпі на початку Великої Нікітської, або вулиці Герцена. Миттю Іван і сам опинився там. Але успіху він не мав. Поет і крокував сягнисто, і починав підбігати ристю, штовхаючи перехожих, а не наблизився до професора й на сантиметр.

Хоч який занепокоєний був Іван, проте його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася гонитва. І двадцяти секунд не минуло, як після Нікітських воріт Іван Миколайович був уже засліплений вогнями на Арбатському майдані. Ще кілька секунд, і ось уже якийсь темний провулок з нерівними тротуарами, де Іван Миколайович гепнувся і розбив коліно. Знову освітлена магістраль — вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, бридкий, похмурий і ледь освітлений. І ось тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібен. Професор щезнув.

Іван Миколайович знітився, але не надовго, бо нараз йому сяйнуло, що професор неодмінно має бути в будинку № 13 і обов’язково у квартирі 47.

Увірвавшись до під’їзду, Іван Миколайович вихопився на другий поверх, відразу знайшов цю квартиру і нетерпляче подзвонив. Чекати довелося недовго: відчинила Іванові двері якась дівчинка років п’яти і, ні про що не спитавши у приходня, відразу пішла собі кудись.

У величезному, вкрай занехаєному передпокої, тьмяно освітленому малесенькою вугільною лампочкою під високою, чорною від кіптяви стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, окута залізом, а на полиці над вішалкою лежала зимова шапка, і довгі її вуха звисали донизу. За одними з дверей розкотистий чоловічий голос в радіоапараті сердито щось горлав віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився в незнайомому місці й просто почимчикував у коридор, міркуючи так: «Він, звісно, сховавсь у ванній». У коридорі було темно. Потикавшись у стіни, Іван побачив слабеньку смужку світла внизу під дверима, намацав клямку і несильно смикнув її. Гачок зіскочив, й Іван опинився саме у ванній і подумав про те, що йому поталанило.

Але поталанило не так, як було б слід! Івана огорнуло вологим теплом, і у світлі вуглин, що тліли в колонці, він розгледів великі корита, розвішані по стінах, і ванну, всю в чорних страшних плямах на місцях пооббиваної емалі. Так ось, у цій ванні стояла гола громадянка, вся в милі й з мачулою в руках. Вона короткозоро мружилася на Івана у дверях і, очевидячки помилившись у пекельному освітленні, сказала тихо й весело:

  28