Особенно,... 
91 
Його не тішили весняні повені на Дніпрі, коли, затоплюючи острови на низькому березі, вода зливалася з виднокругом. Його не тішив той незрівнянний ні з чим краєвид, що відкривався від підніжжя пам’ятника князю Володимирові, Його не звеселяли сонячні плями, які мерехтіли о провесні на цегляних хідниках Володимирської гірки, Нічого цього він не хотів, йому праглось одного — перебратися до Москви.
Оголошення в газетах про обмін квартири на Інститутській вулиці в Києві на менше помешкання в Москві не давали жодних наслідків. Охочі не зголошувалися, а якщо зрідка хто і заявлявся, то їхні пропозиції були недоброчесні.
Телеграма збурила Максиміліана Андрійовича. Це була нагода, пропустити яку був би гріх. Люди практичні знають, що такі моменти не повторюються.
Одним словом, незважаючи на будь-які труднощі, треба було зуміти успадкувати квартиру небожа на Садовій. Так, це було складно, неймовірно складно, але ці складнощі потрібно було за всяку ціну перебороти. Досвідчений Максиміліан Андрійович знав, що для цього першим і неодмінним кроком має бути таке: потрібно прописатись, бодай тимчасово, в трьох кімнатах покійного небожа.
У п’ятницю серед дня Максиміліан Андрійович увійшов у двері кімнати, де містилося управління будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві.
У вузенькій кімнаті, де на стіні висів старий плакат, що зображував у кількох малюнках способи оживлення потонулих у ріці, за дерев’яним столом самотою сидів середнього віку неголений чоловік з бентежними очима.
— Чи можу я бачити голову правління? — ґречно звідався економіст-планувальник, знімаючи капелюха і ставлячи свою валізу на вільний стілець.
Це, здавалося б, простісіньке запитання чомусь так стурбувало того сидня, що він навіть перемінився на виду. Косуючи в тривозі очима, він промимрив невиразно, що голови немає.
— Він у себе на квартирі? — спитав Поплавський. — У мене нагальна справа.
Сидень відповів знову-таки дуже невиразно. Але все ж можна було здогадатися, що голови на квартирі нема.
— А коли він буде?
Сидень нічого не відповів на це, а якось тоскно подивився у вікно.
«Ага!» — сказав сам до себе промітний Поплавський ї спитав про секретаря.
Дивний чоловік за столом навіть побуряковів від натуги і сказав нерозбірливо знову-таки, що секретаря також немає… коли він прийде, невідомо і… що секретар заслаб…
«Ага!» — сказав собі Поплавський. — Але ж хто-небудь є в правлінні?
— Я, — слабким голосом відгукнувся чоловік.
— Бачте, — ваговито заговорив Поплавський, — я єдиний спадкоємець покійного Берліоза, мого небожа, що загинув, як вам відомо, на Патріарших, і я маю обов’язком, згідно з законом, перебрати спадщину, що міститься в нашій квартирі номер п’ятдесят…
— Нічого я не знаю, товаришу, — тоскно перервав чоловік.
— Але, зважайте, — гучним голосом сказав Поплавський, — ви член правління і зобов’язані…
І цієї миті до кімнати зайшов якийсь громадянин. Побачивши приходня, сидень за столом зблід.
— Член правління П’ятнажко? — спитав приходень у сидня.
— Я, — ледве чутно відповів той.
Приходень щось пошептав сидню, і той, цілковито знічений, піднявся зі стільця, і через кілька секунд Поплавський залишився сам у порожній кімнаті правління.
«Ото халепа! І треба ж було, щоб їх відразу всіх…» — прикро думав Поплавський, перетинаючи асфальтовий двір і поспішаючи у квартиру № 50.
Тільки-но економіст-планувальник подзвонив, двері розчинилися, і Максиміліан Андрійович увійшов у напівтемний передпокій. Здивувала його дещо та притичина, що незрозуміло було, хто йому відчинив: у передпокої нікого не було, крім величезного чорного кота, який сидів на стільці.
Максиміліан Андрійович кахикнув, потупав ногами, і тоді двері кабінету розчинилися і до передпокою увійшов Коров’єв. Максиміліан Андрійович уклонився йому чемно, але з гідністю, і проказав:
— Моє прізвище Поплавський. Я доводжуся дядечком… Але не встиг він договорити, як Коров’єв вихопив з кишені брудну хусточку, уткнувсь у неї носом і заплакав.
— …покійному Берліозові…
— Як же, як же! — перервав Коров’єв, віднімаючи хустку7 від обличчя. — Тільки-но глипнув на вас, здогадався, що це ви! — Тут він затрясся від сліз і почав вигукувати: — Горе яке, га? Що ж це воно таке діється? Га?
— Трамваєм задавило? — пошепки запитав Поплавський.
91 
