93 
Затим рудий розбійник ухопив за ногу курку і всією цією куркою навідліг, дужо й страшно так торохнув по шиї Поплавського, що тулуб курки відскочив, а нога лишилась у руках Азазелло. Все пішло шкереберть у домі Облонських, як слушно висловився славетний письменник Лев Толстой. Саме так і сказав би він за таких обставин. Так! Усе пішло шкереберть в очах Поплавському. Довга іскра проскочила в нього перед очима, потім змінилася якоюсь траурною змією, що погасила на мить травневий день, — і Поплавський полетів униз сходами, тримаючи в руках паспорт. Долетівши до повороту, він вибив на сусідньому майданчику шибку вікна і сів на сходинці. Повз нього проскакала безнога курка й упала в колодязь. Азазелло, що залишився нагорі, миттю обгриз курячу ногу, а кістку засунув у бічну кишеньку трико, повернувсь у квартиру і з грюкотом зачинився. В цей час знизу почали долинати обережні кроки людини, що йшла нагору.
Збігши ще на один марш нижче, Поплавський сів на дерев’яний тапчанчик на майданчику і перевів дух.
Якийсь малесенький чоловічок, у літах, з надзвичайно журним обличчям, у чесучевому старовинному костюмі й твердому солом’яному капелюсі, оперезаному зеленою стрічкою, йдучи угору сходами, зупинився коло Поплавського.
— Дозвольте вас запитати, громадянине, — сумно поцікавився чоловічок у чесучі, — де квартира номер п’ятдесят?
— Вище! — уривчасто відповів Поплавський.
— Велике спасибі вам, громадянине, — так само журно сказав чоловічок і подався далі нагору, а Поплавський підвівся і побіг униз.
Постає питання, чи ж не в міліцію поспішався Максиміліан Андрійович скаржитись на розбійників, які вчинили над ним дикий ґвалт серед білого дня? Ні, в жодному разі, про це можна казати з певністю. Прийти в міліцію і сказати, що ось, мовляв, кіт в окулярах читав мій паспорт, а потім чоловік у трико з ножем… ні, громадянство, Максиміліан Андрійович навсправжки був розумною людиною!
Він був уже внизу і коло самого виходу нагледів дверцята до якоїсь комірчини. Шибку в тих дверцятах було вибито. Поплавський заховав паспорт у кишеню, розглянувся, сподіваючись побачити скинуті речі. Але від них не лишилося й сліду. Поплавський і сам подивувався, наскільки це мало його засмутило. Його охопила інша цікава й спокуслива думка: перевірити на цьому чоловічкові ще раз кляту квартиру. І справді, раз він довідувався, де вона, то йшов до неї вперше. Отож він зараз попрямував прямісінько в лабети тій компанії, що засіла у квартирі № 50. Щось підказувало Поплавському, що чоловічок цей дуже скоро вийде з тієї квартири. Ні на який похорон ніякого небожа Максиміліан Андрійович, певно, вже не збирався, а до потяга на Київ часу було доста. Економіст озирнувся і шмигнув до комірчини.
У цей час далеко вгорі стукнули двері. «Це він увійшов…» — із завмиранням серця подумав Поплавський. У комірчині було прохолодно, тхнуло мишами і чобітьми. Максиміліан Андрійович умостився на якомусь дерев’яному обрубкові й вирішив чекати. Позиція була придобна, просто з комірчини було видно вихідні двері шостого парадного.
Проте чекати довелося довше, аніж сподівався киянин. Сходи весь час залишались чогось безлюдні. Чути було добре, і ось нарешті на п’ятому поверсі хряснули двері. Поплавський завмер. Так, його крочки. «Сходить униз». Відчинилися двері поверхом нижче. Кроки стихли. Жіночий голос. Голос зажуреного чоловіка… так, це його голос… Промовив щось наче «облиш, Христа ради…» Вухо Поплавського стриміло у розбитій шибці. Це вухо вловило жіночий сміх. Швидка й енергійна хода вниз; і ось майнула спина жінки. Ця жінка з цератовою зеленою сумкою в руках вийшла у двір. А крочки того чоловіка залунали знову. «Дивно! Він повертається назад у квартиру! Чи не з цієї ж ватаги він сам? Так, повертається! Ось знову нагорі розчинили двері. Ну що ж, почекаємо ще…»
Цього разу чекати довелося недовго. Скрип дверей. Крочки. Крочки затихли. Відчайдушний зойк. Нявкіт кота. Крочки квапливі, дрібні, вниз, униз, униз!
Поплавський дочекався. Хрестячись та щось проказуючи, промчав журний чоловічок, без капелюха, з божевільним обличчям, подряпаною лисиною та в зовсім мокрих штанях. Він почав рвати клямку вихідних дверей, у страсі не розбираючи, куди вони відчиняються, назовні чи досередини, — нарешті опанував ними і вилетів на сонце у двір.
Перевірку квартири було доконано. Не думаючи більше ані про покійного небожа, ані про квартиру, жахаючись на згадку про ту небезпеку, на яку він наражався, Максиміліан Андрійович, шепочучи лише два слова: «Все зрозуміло! Все зрозуміло!» — вибіг у двір. За кілька хвилин тролейбус мчав економіста-планувальника у бік Київського вокзалу.
93 
