94 
З маленьким же чоловічком, поки економіст сидів у комірчині внизу, приключилася найнеприємніша історія. Чоловічок був буфетником у Вар’єте і називався Андрій Фокович Соков. Доки тривало слідство у Вар’єте, Андрій Фокович тримався осторонь усіх подій, і помітили тільки, що він став ще журнішим, аніж взагалі бував завжди, і, окрім того, що він довідувавсь у кур’єра Карпова про те, де зупинився заїжджий маг.
Отож, розійшовшись на майданчику з економістом, буфетник дістався п’ятого поверху і подзвонив у квартиру № 50.
Йому негайно відчинили, але буфетник обімлів, позадкував і увійшов не відразу. Та й не диво. Відчинила двері дівуля, на якій нічого не було, окрім кокетливого мереживного фартушка і білої наколки на голові. На ногах, правда, були золоті черевички. Будовою тіла дівчина була без ґанджу, і за єдиний дефект її зовнішності можна було взяти бурий шрам на шиї.
— Ну що ж, заходьте, коли добивалися, — сказала дівуля, впіривши в буфетника зелені розпусні очі.
Андрій Фокович охнув, закліпав очима і ступив у передпокій, скидаючи капелюха. Саме в цей час у передпокої задзеленчав телефон. Безсоромна покоївка, поставивши одну ногу на стілець, зняла рурку з важілька і сказала в неї:
— Алло!
Буфетник не знав, куди подіти очі, переступав з ноги на ногу і думав: «Оце так покоївка в чужоземця! Тьху ти, мерзота яка!» І, щоб порятуватися від мерзоти, почав роззиратися по боках.
Увесь великий та напівтемний передпокій був захаращений незвичайними речами та одягом. Так, на спинку стільця було накинуто траурний плащ, підбитий вогненною тканиною, на столику коло дзеркала лежала довга шпага з блискітливим золотим руків’ям. Три шпаги з руків’ями срібними стояли в кутку так само звичайно, як будь-які парасольки чи тростини. А на оленячих рогах висіли берети з орлиним пір’ям.
— Так, — говорила покоївка в телефон, — як? Барон Майґель? Слухаю. Так! Добродій артист сьогодні вдома. Так, буде радий бачити вас. Так, гості… Фрак або чорний піджак. Що? На дванадцяту годину ночі. — Закінчивши розмову, покоївка поклала рурку і звернулася до буфетника: — Чого зволите?
— Мені необхідно бачити громадянина артиста.
— Як? Так-таки його самого?
— Його, — відповів буфетник сумовито.
— Запитаю, — сказала, видимо вагаючись, покоївка і, прочинивши двері в кабінет покійного Берліоза, доповіла: — Лицарю, тут з’явився маленький чоловік, який говорить, що йому потрібен мессір.
— А хай заходить, — пролунав з кабінету надтріснутий голос Коров’єва.
— Пройдіть до вітальні, — сказала дівуля так просто, наче була зодягнута по-людськи, прочинила двері до вітальні, а сама пішла з передпокою.
Увійшовши туди, куди його запрошено, буфетник навіть про справу свою забув, так його вразила обстава кімнати. Крізь кольорові шибки великих вікон (фантазія безслідно зниклої ювелірші) лилося надзвичайне, подібне до церковного, світло. В старовинному величезному каміні, незважаючи на спекотлий весняний день, палали дрова. А душно все ж таки не було в кімнаті анітрохи, ба, навіть навпаки, того, хто входив, огортала якась підземельна вільгість. Перед каміном на тигровій шкурі сидів, благодушно мружачись на вогонь, чорний котище. Був стіл, глянувши на який, богобоязний буфетник здригнувся: стіл покривала церковна парча. На парчевій скатертині стояла сила-силенна пляшок — череватих, запилених і запліснявілих. Між пляшками зблискувала таріль, і відразу було видно, що ця таріль зі щирого золота. Коло каміна маленький рудий, з ножем за поясом, на довжелезній шпазі смажив шматки м’яса, і сік скапував у вогонь, а в димар струмував дим. Пахтіло не лише смажениною, але ще якимись міцними парфумами і ладаном, від чого в буфетника, який знав з газет про загибель Берліоза і про місце його мешкання, майнула думка про те, чи не правлено тут, чого доброго, по Берліозові церковної панахиди, втім, таку гадку він тут-таки відігнав від себе, як вочевидь нісенітну.
Приголомшений буфетник несподівано почув густий бас:
— Отож, чим я вам міг би прислужитись?
Тієї миті буфетник і завважив у тіні того, хто був йому потрібен.
Чорний маг розташувався на якомусь неосяжному дивані, низькому, з розкиданими на ньому подушками. Як здалося буфетникові, на артистові була лише чорна білизна і чорні ж гостроносі черевики.
— Я, — гірко заговорив буфетник, — є завідувач буфету в театрі Вар’єте…
94 
