Марґарита була на висоті, з-під її ніг униз збігали грандіозні сходи, вкриті килимом. Унизу, так далеко, начебто Марґарита дивилася в перевернутий бінокль, вона бачила величезну швейцарську з цілковито неоширним каміном, в холодну й чорну пащеку якого могла вільно в’їхати п’ятитонна вантажівка. Швейцарська та сходи, до болю в очах залиті світлом, були порожні. Сурми тепер долинали до Марґарити здалеку. Так простояли непорушно близько хвилини.
— Де ж гості? — спитала Марґарита Коров’єва.
— Будуть, королево, будуть, зараз будуть! Подостатком їх буде. І, далебі, я волів би рубати дрова, аніж віншувати їх отут на сходах.
— Що рубати дрова, — підхопив балакучий кіт, — я краще найнявся б кондуктором у трамваї, а вже гіршої роботи в цілому світі не знайдеш!
— Усе має бути наготоване заздалегідь, королево, — пояснював Коров’єв, поблискуючи оком крізь попсований монокль. — Нема паскудніше, аніж коли гість, що приїхав першим, нудиться, не знаючи, до чого йому вдатися, а законна мегера пошептом гризе його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі бали слід викидати на смітник, королево.
— Тільки на смітник, — підтвердив кіт.
— До півночі не більше десяти секунд, — сказав Коров’єв, — зараз почнеться.
ЦІ десять секунд видалися Марґариті страшенно довгими. Мабуть, вони вже проминули, але нічогісінько не почалося. Але в ту мить щось нагло торохнуло внизу в здоровенному каміні, і з нього вискочила шибениця, на якій теліпався напівобпалий прах. Цей прах зірвався з мотузки, брязнувся об підлогу, і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та в лакованих черевиках. З каміна вибігла напівзотліла невелика труна, віко її відскочило, і з неї випав інший прах. Красень галантно підскочив до нього і підставив руку калачиком, і цей другий прах склався в голу вертку жіночку в чорних черевичках та з чорним пір’ям на голові, і тоді обоє, і чоловік і жінка, пошвидкували нагору сходами.
— Перші! — вигукнув Коров’єв. — Пан Жак з дружиною. Рекомендую вам, королево, це один з найцікавіших чоловіків! Питомий фальшувальник грошей, державний зрадник, але дуже непоганий алхімік. Уславився тим, — шепнув на вухо Марґариті Коров’єв, — що отруїв королівську коханку. А таке не кожному випадає! Пригляньтесь, який файний!
Збліднувши та розкривши рота, Марґарита дивилася вниз і бачила, як щезають у якомусь бічному ході швейцарської і шибениця, і труна.
— Я в захваті! — загорлав кіт просто в обличчя панові Жакові, що піднявся сходами.
У цей час унизу з каміна вигулькнув безголовий, з відірваною рукою скелет, торохнувся долі й перетворився на чоловіка у фраку.
Дружина пана Жака вже вклякла перед Марґаритою і, збілівши від хвилювання, цілувала коліно Марґариті.
— Королево… — лебеділа дружина пана Жака.
— Королева у захваті! — кричав Коров’єв.
— Королево… — тихо мовив красень, пан Жак.
— Ми в захваті, — завивав кіт.
Молодики, супутники Азазелло, усміхаючись безживними, але привітними усмішками, вже відсторонювали пана Жака з дружиною до чаш з шампанським, що їх тримали в руках негри. А сходами бігцем брався нагору одинак-фрачник.
— Граф Роберт, — шепнув Марґариті Коров’єв, — досі ще привабливий. Зважте, яка чудасія, королево, — все навиворіт: цей був коханцем королеви і отруїв свою дружину.
— Ми раді вам, графе, — прокричав Бегемот.
З каміна одна за одною випали, тріскаючись і розпадаючись, три домовини, потім хтось у чорній киреї, котрому наступний приходень з темної пащі затопив у спину ніж. Знизу долинув давучий зойк. Далі з каміна вибіг майже цілковито розкладений труп. Марґарита примружила очі, а чиясь рука піднесла їй до носа пляшечку з білою сіллю. Марґариті здалося, що то була Наташина рука. На сходах ставало все людніше. Тепер уже на кожній приступці було по фрачникові — всі вони віддалеки здавалися однаковісінькими, а коло них ступали голі жінки, що різнилися одна від одної хіба що кольорами черевичків та пір’ями на головах.
До Марґарити перевальцем наближалася в дивовижному дерев’яному чоботі на лівій нозі дама з по-чернечому опущеними очима, сухенька, скромна і чомусь із широкою зеленою пов’язкою на шиї.
— Хто ця зелена? — машинально спитшта Марґарита.
— Найчарівніша і найповажніша дама, — шептав Коров’єв, — рекомендую вам: пані Тофана. Зажила надзвичайної слави серед молодих хупавих неаполітанок, а ще мешканок Палермо, і особливо тих, котрим збридилися їхні шлюбні чоловіки. Адже таке буває, королево, що збридить-ся муж…