Особенно,... 
121 
— Ага, — глухо відгукнулася Марґарита, водночас усміхаючись двом гостям у фраках, які один за другим хилилися перед нею, цілуючи коліно та руку.
— Так ось, — примудрявся шепотіти Коров’єв Марґариті, заразом вигукуючи комусь: — Герцоге! Бокал шампанського? Я в захопленні! Так ось, ця пані Тофана, співчуваючи цим жінкам у їх гіркій долі, продавала їм якусь водичку в слоїках. Дружина виливала ту водичку мужеві в суп, той виїдав його, дякував за ласку і мався пречудово. Правда, по кількох годинах йому страх як праглося пити, потім він клався в ліжко, а через день прекрасна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіченька супом, ставала вільна, як весняний легіт.
— А що це в неї на нозі? — питала Марґарита, невтомно подаючи руку гостям, які обганяли кульгаву пані Тофану, — і навіщо ота зелень на шиї? Блякла шия?
— Я в захваті, князю! — кричав Коров’єв і водночас шепотів Марґариті: — Чудова шия, але їй зле повелось у в’язниці. На нозі в неї, королево, іспанський чобіток, а зелена пов’язка ось від чого: коли тюремники дізналися, що мало не п’ять сотень непридобних мужів покинули Неаполь та Палермо назавжди, вони зопалу придушили пані Тофану в кутузці.
— Яка я щаслива, чорна королево, що мені випала велика честь, — смиренно, як черниця, тихо проказувала Тофана, намагаючись опуститися на коліно. Іспанський чобіт заважав їй. Коров’єв і Бегемот допомогли Тофані підвестися.
— Я рада, — відповіла їй Марґарита, водночас простягаючи руку іншим.
Тепер сходами знизу вгору гості пливли плавом. Марґарита вже не бачила того, що діється в швейцарській. Вона механічно підносила й опускала руку та, одноманітно щирячись, усміхалася гостям. У повітрі над сходами вже стояв гомін, з покинутих Марґаритою бальних зал, як море, виплескувалася музика.
— А ось ця — ото нудна жінка, — вже не шепотів, а на повен голос говорив Коров’єв, знаючи, що в гаморі голосів його не розчують, — обожнює бали, усе мріє поскаржитися на свою хусточку.
Марґарита виловила поглядом у потоці гостей ту, на яку вказував Коров’єв. Це була молода жінка років двадцяти, надзвичайно гарної статури, але з якимись бентежними й улізливими очима.
— Яку хусточку? — попитала Марґарита.
— До неї камеристка приставлена, — пояснив Коров’єв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столик носовичок. Як вона прокинеться, так хусточка вже тут. Вона і палила її в печі й топила в річці, але ніщо не допомагає.
— Яку хусточку? — шептала Марґарита, підносячи й опускаючи руку.
— У синій бережечок хусточка. Річ у тім, що коли вона служила в кав’ярні, хазяїн якось закликав її в комору, а через дев’ять місяців вона народила хлопчика, занесла його в ліс і засунула йому в рот хусточку, а потім закопала дитинча в землю. На суді вона казала, що їй нема чим годувати немовля.
— А де ж хазяїн тієї кав’ярні? — спитала Марґарита.
— Королево, — раптом заскрипів знизу кіт, — дозвольте запитати вас: до чого тут хазяїн? Таж не він душив маля в лісі!
Марґарита, не перестаючи посміхатися і підіймати-опускати праву руку, гострі нігті лівої запустила в Бегемотове вухо і просичала до нього:
— Коли ти, наволоч, іще раз наважишся встряти в розмову…
Бегемот якось не по-бальному пискнув і захрипів:
— Королево… вухо спухне… Нащо ж псувати бал спухлим вухом?.. Я говорив юридично… з юридичного погляду… Мовчу, мовчу… Вважайте, що я не кіт, а риба, лишень пустіть вухо.
Марґарита випустила вухо, і влізливі, понурі очі опинилися перед нею.
— Я щаслива, королево-господине, що дістала запросини на великий бал повного місяця!
— А я, — відповіла їй Марґарита, — рада бачити вас. Дуже рада. Ви любите шампанське?
— Що ви зводите робити, королево?! — перестрашено, але безгучно зойкнув на вухо Марґариті Коров’єв. — На сходах зчиниться тиснява!
— Люблю, — благально мовила жінка і раптом механічно почала повторювати: — Фріда, Фріда, Фріда! Мене зовуть Фрідою, о королево!
— Так ви упийтеся сьогодні, Фрідо, і ні про що не думайте, — сказала Марґарита.
Фріда простягла обидві руки Марґариті, але Коров’єв і Бегемот дуже спритно підхопили її під пахви, і натовп потяг її за собою.
Тепер знизу вже стіною йшов народ, мовби штурмуючи майданчик, на якому стояла Марґарита. Голі жіночі тіла сунули вгору поміж фрачних чоловіків. На Марґариту напливали їхні смагляві й біті, і кольору кавового зерна, і зовсім чорні тіла. У волоссі рудому, червоному, каштановому, світлому, як льон, — у зливі світла вигравало й танцювало, розсипало іскри коштовне каміння. ї наче хтось окропив навальну колону чоловіків краплями світла — з грудей променисто бризкали діамантові запонки. Тепер Марґарита щосекунди відчувала доторк губ до коліна, щосекунди витягувала вперед руку для поцілунку, а обличчя її стягло в нерухому маску вітання.
121 
